Сюрпризи долі
- Автор: Гата Ева
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сюрпризи долі». Краткое содержание книги:
— Любі мої, втішайтеся життям, а я вас покидаю і віддаюся в обійми Морфея.
Олена не знала, як діяти далі. Часу залишилося так мало, а ще стільки всього треба сказати. Вона мріяла повторити вчорашній поцілунок, однак Георгій міг будь-якої хвилини повернутися.
— Я хочу пройтися з тобою вечірнім містом, — швидко промовила Олена, коли двері спальні зачинилися за чоловіком.
Вони одяглися і вийшли на мало освітлену вулицю. Жан мовчав.
— Я не знаю, що зі мною буде, коли ти поїдеш.
— Станеш новою людиною, без забобонів і обмежень.
— Я не хочу жити без тебе, ти в мені запалив вогонь, без тебе він згасне.
— А ти його підтримуй, і тоді палатиме вічно.
— Без тебе я безсила. Ти став частиною мене. Якщо вона зникне, я не зможу жити, це наче вирвати шматочок серця.
— І мені дуже добре з тобою, та обставини диктують свої правила.
— Давай, змінимо їх, ти ж казав, що немає обмежень.
— Їх немає і водночас вони є. Перше обмеження — мій квиток у Францію.
— Давай, його порвемо.
— А далі що? Де я буду жити?
— Зі мною, де забажаєш.
— І ти покинеш свою сім’ю задля мене?
Олена про це й не подумала. Як же хлопці залишаться без неї? Хто їх годуватиме і доглядатиме?
— Перед нами завжди є декілька шляхів, усе залежить від вибору, — продовжував Жан, якщо я порву квиток, тобі доведеться покинути тих, кого ти любиш. Ти цього прагнеш?
— Я хочу жити зі всіма вами, — простогнала Олена.
— Так не буває.
— Ти ж сам казав, що все буває.
— Тільки не в коханні.
Вона різко зупинилася.
— Я хочу насолодитися цією миттю, моя голова йде обертом. Я умру без тебе.
Олена прилинула устами до його уст. Це був її поцілунок. Жан відповідав їй взаємністю, але ініціатива належала не йому. В цю мить вона потребувала ще раз почути, що є маленькою і що її кохають, та ці слова не пролунали. Раптом у повітрі здійнялася хурделиця, яка кружляла довкола них, покриваючи землю білим килимом забуття. Олена відчула суворий подих холодного вітру, який нагадував про розлуку. «Це кінець, запам’ятай цю мить назавжди», — шепотіла підсвідомість.
— Приїжджай до мене, я тобі покажу Париж, — перервав поцілунок Жан.
— Мені байдуже, де бути з тобою — у Парижі чи тут, — я лише хочу бути поруч. Ти моя доля.
— Я не заслужив на таке.
— А якщо я все покину, ти візьмеш мене з собою?
— А віза, як її отримати за такий короткий час? Ти ліпше спокійно, не поспішаючи, обдумай, я завжди на тебе чекатиму.
— Я не хочу чекати, давай зараз же підемо і розкажемо все Георгію!
— Навіщо це робити, та ще й серед ночі. Залишимо усе як є, — збентежився Жан.
— Я благаю тебе залишити мені твою музику на спомин, без неї мені не жити.
— Це найменше, що я можу для тебе зробити, залиш диски собі, нехай вони подарують тобі нову наснагу.
Олена заплющила очі й потягнулася устами до його уст.
— Ще, ще, я не хочу повертатися додому.
— На дворі дуже холодно, ти можеш застудитися, — уникнув нового поцілунку Жан.
Усю дорогу назад вони мовчали. Щось гірке народжувалося в серці, яке без зупину нагадувало про швидкоплинність щастя. Які радісні були дні, коли все залишалося ще загадковим і невідомим. Запитання ширяли в повітрі, прикриті вуаллю таємниці. Найважче, коли все стає зрозумілим і невідворотним. Боже мій милий, чи ми ще колись побачимося?!
— Я не сумніваюся, ми з тобою ще побачимося, і не один раз, — вгадав її думки Жан, пам’ятай, я завжди радо тебе зустріну.
Понеділок промайнув непомітно. Останній день завжди минає так швидко, що інколи його можна й не зауважити. Прощальний вечір вони відсвяткували втрьох. Олена весь час прагнула доторкнутися до руки свого кохання, але Георгій не пішов спати швидше і їй залишалося лише вдивлятися в очі, без яких не уявляла майбутнього.
У вівторок зранку гість поїхав, і Оленине щастя закінчилося. Тепер щохвилі вона згадувала Жана, забулися навіть ревнощі до власного чоловіка. Як зустрітися з ним знову? Щасливі дні відійшли в минуле. Вони набули магічного відтінку, покрилися мороком забуття, лише диски з музикою нагадували, що все відбувалося насправді.
Олена вже знала всі записи напам’ять. Від кожної мелодії стискалося серце. Вона закохалася, і тепер кожна мить повністю підпорядковувалася цьому почуттю. Життя змінило забарвлення. Як жорстоко, коли спочатку дарують світло, а потім його забирають і повертають у морок буденщини. Інколи їй хотілося, щоб тієї зустрічі ніколи не існувало, не було б тепер таких мук. Усі хатні клопоти відійшли на задній план, Жан став єдиною далекою мрією, яка розчинялася в мареві.