Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Тож вибачте, Заводний Птаху. Я не мала права так з вами (та з будь-ким також) поводитися. Іноді я не можу стриматися. Розумію, що чиню, але не можу зупинитися. Така в мене слабкість.
Гадаю, що ви не збиралися мене ґвалтувати. Тепер чомусь я в цьому впевнена. Це не означає, що ви взагалі на мене не накинулися б (адже ніхто не знає, що може статися), але принаймні не зважилися б цього зробити. Не знаю, як правильно сказати, але так мені здається.
Та годі про ґвалтування.
В усякому разі, про яке побачення з хлопцем може йтися, якщо я не можу ні на чому зосередитися. Сміюся, базікаю, а думки ширяють десь далеко, ніби повітряна кулька з обірваною ниткою. Думаю то про те, то про се. Хочу трохи побути на самоті й спокійно подумати. У цьому розумінні я, здається, перебуваю „на дорозі до одужання“.
Незабаром напишу ще одного листа. І тоді зможу розповісти вам ще трохи.
P.S. Спробуйте здогадатися до прибуття мого наступного листа, де я зараз і що роблю».
8
Мускат і Цинамон
Усього кота — від морди до кінчика хвоста — обліпила засохла грязюка, шерсть скуйовдилась і збилася клубками — так, наче він довго валявся на якомусь смітнику. Піднявши на руки кота, що збуджено муркотів, я старанно оглянув його з усіх боків. Він начебто трохи схуд, але його морда, тіло й шерсть майже не змінилися відтоді, як я бачив його востаннє. Очі чисті, жодних ран чи подряпин. З вигляду важко повірити, що майже цілий рік він десь блукав. Здавалось, ніби щойно повернувся після нічної розваги.
У тарілку на веранді я поклав для нього шматки макрелі, куплені в супермаркеті. Кіт, видно, страшно зголоднів, а тому ум’яв рибу за одну мить, захлинаючись і раз у раз відригуючи поглинуту поживу. Знайшовши під раковиною спеціальну котячу миску, я налив у неї по вінця холодної води. Кіт вихлебтав її майже всю й, нарешті віддихавшись, узявся вилизувати свою забруднену шерсть, але потім, ніби раптом згадавши про мене, виліз мені на коліна, згорнувся калачиком і заснув.
Він спав, підібгавши під себе передні лапи й уткнувшись мордою у власний хвіст. Спочатку муркотів голосно, потім тихіше, аж поки нарешті не розслабився остаточно і, втомлений, заснув як убитий. Я сидів на осонні веранди і легенько, щоб не розбудити, погладжував його пальцями. Зі мною сталося так багато, що, чесно кажучи, я геть-чисто забув про зникнення кота. Однак зараз, дивлячись на це маленьке м’яке створіння, що з повною довірою міцно спало на колінах, я відчув на душі тепло. Я поклав руку йому на груди й відчув ледь-ледь помітне швидке биття його серця. Як і моє, воно без утоми ретельно вицокувало час, відведений його маленькому тілу.
Власне, що він досі робив і де блукав? І чому раптом зараз повернувся додому? Про це я не здогадувався. «Якби-то я міг спитати в нього: де ти пробув майже цілий рік і що робив? — подумав я. — Де залишилися сліди часу, які ти змарнував?»
Я приніс на веранду старий дзабутон[45] і поклав на нього кота. Він був м’який, як купа брудної білизни. Коли я взяв кота на руки, він ледь-ледь розплющив очі й трохи відкрив рота, але не видав жодного звуку. Переконавшись, що він, змінивши позу й позіхнувши, знову заснув, я пішов на кухню розкладати куплені продукти. Тофу, овочі й рибу прибрав у холодильник, потім на всякий випадок зазирнув на веранду. Кіт спав усе ще в тій же позі. Оскільки виразом очей він чомусь скидався на брата Куміко, ми жартома називали його Нобору Ватая, але це не було його справжнє ім’я. Нам з Куміко так і не вдалося придумати іншого, хоча минуло аж цілих шість років.
Кличка «Нобору Ватая» зовсім не підходила нашому котові. Навіть жартома. Бо за останніх шість років справжній Нобору Ватая став надзвичайно великою персоною. Тож і далі називати так нашого кота не годилося. Треба придумати йому нове офіційне ім’я, поки не втік. Якомога швидше. Бажано просте, конкретне й реалістичне. Видиме, відчутне на дотик. Треба, щоб від клички «Нобору Ватая» не залишилося ні спогадів, ні відлуння, ні змісту.
Я підняв тарілку з рибою. Вона вилискувала чистотою, наче її вимили й витерли. Видно, пожива котові сподобалася. От добре, що я випадково купив макрель саме перед тим, як кіт повернувся додому. Я подумав, що це — щасливий знак і для мене, і для кота. І я вирішив дати котові ім’я: Макрель. Погладжуючи його за вухом, я оголосив йому: «Ну що ж, тепер ти не Нобору Ватая, а Макрель». Якби змога, я вигукнув би ці слова на весь світ.
45
Дзабутон — подушка для сидіння.