Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Роздягаючись, я збагнув причину. Виявляється, я незчувся, як скінчив у труси. Стоячи під душем, я почав відмиватися шматком зеленого мила. Змив сперму, що прилипла на лобку. Вийшовши з-під душу, витерся великим рушником. Поряд з рушником лежали в целофановій упаковці труси «Калвін Кляйн» і майка. Обоє мого розміру. Можливо, вони заздалегідь запланували, щоб я тут еякулював? Якийсь час я дивився на своє відображення в дзеркалі, але не приходив до тями. Викинув забруднені труси у відро для сміття, натомість надів свіжі й чисту нову майку. Одягнув джинси й натягнув через голову джемпер. Надів шкарпетки, взув потерті тенісні тапочки й, накинувши спортивну куртку, вийшов з ванної кімнати.
Юнак чекав мене за дверима й відвів у знайому приймальню.
У ній нічого не змінилося. На столі лежала та сама книжка із закладеною сторінкою, поряд — комп’ютер. З динаміків лилася незнайома класична музика. Юнак посадив мене на диван і приніс склянку добре охолодженої мінеральної води. Я випив половину і сказав: «Здається, я втомився». Голос видався мені чужим. Крім того, я не мав наміру чогось такого казати. Слова з’явилися самі по собі, мимоволі. Щоправда, голос був мій.
Кивнувши, юнак добув із внутрішньої кишені піджака білісінький конверт і запхав у кишеню моєї куртки — так вставляють у речення точне означення. Потім ще раз легко кивнув. Я зиркнув за вікно. Надворі вже стемніло, місто сяяло неоновими вивісками, запаленими вікнами будинків та автомобільними фарами. Я мовчки підвівся з дивана, перетнув кімнату, відчинив двері й вийшов. Стоячи за столом, юнак стежив за мною, але нічого не сказав і не збирався мене затримувати.
На станції «Акасака-Міцуке» вирував натовп людей, що поверталися з роботи додому. Оскільки спускатися в задушливе метро я не хотів, то вирішив пройтися пішки, скільки вдасться. Пройшовши мимо Дому прийомів, біля станції «Йоцуя» я вийшов на проспект Сіндзюку-дорі й забрів у невеличку малолюдну кав’ярню. Попросив маленький кухоль бочкового пива. Ковтнувши його, я зрозумів, що зголоднів. Замовивши просту закуску, подивився на годинник: майже сьома. А втім, час зараз майже не мав для мене значення.
Поворухнувшись, я відчув, що у внутрішній кишені куртки щось лежить. Виявляється, я геть-чисто забув про конверт, який юнак передав мені на прощання. Звичайний білий конверт у руці виявився набагато важчим, ніж здавалося. Він був не просто важким, а дуже важким. Здавалось, у ньому зачаїлося щось масивне. Трохи повагавшись, я розкрив конверт, бо все одно це довелося б зробити. У ньому була пачка ретельно складених купюр по десять тисяч єн, новеньких, без жодного згину. Через це вони здавалися несправжніми, хоча я не мав причин сумніватися в їхній справжності. Усього двадцять купюр. Для певності я перерахував їх ще раз. Усе правильно, двадцять купюр — двісті тисяч єн.
Я поклав гроші назад у конверт і запхав у кишеню. Потім узяв зі стола виделку й безцільно взявся розглядати її. І тоді мені спочатку спало на думку: куплю за ці гроші нові черевики. Бо передусім вони мені потрібні. Розплатившись за рахунком, я вийшов з кав’ярні й попрямував до великої взуттєвої крамниці на Сіндзюку-дорі. Навіть не звертаючи уваги на ціну, вибрав найпростіші кросівки синього кольору, назвав продавцеві свій розмір.
— Якщо підійдуть, у них і повернуся додому.
Продавець (а може, власник крамниці) середнього віку спритно просунув у кросівки білі шнурки й запитав:
— А що зробимо зі старими?
Я відповів, що їх можна викинути, бо вони мені не потрібні, але передумав і сказав, що вирішив забрати із собою.
— Пара старого взуття, навіть якщо вона трохи стоптана, може іноді знадобитися, — промовив продавець, привітно всміхаючись, з таким виглядом, ніби щодня має справу з таким нікудишнім взуттям. Він запхав мої тенісні тапочки в коробку з-під нових кросівок і поклав у паперовий пакет з ручкою. Тапочки лежали в коробці як двоє маленьких мертвих звірят. Я розплатився за кросівки десятитисячною банкнотою, а решту отримав неновими тисячоєновими папірцями. Тримаючи в руці пакет зі старими тапочками, я сів в електричку на лінії Одакю й поїхав додому. Змішавшись з пасажирами, що поверталися з роботи, я тримався за поручні й думав про те, скільки обновок сьогодні придбав — нові труси, нову майку, нове взуття.
Повернувшись додому, я сів, як звичайно, на кухні за стіл, попивав пиво й слухав по радіо музику. Потім захотів з ким-небудь порозмовляти. Про погоду, про недолугість уряду — байдуже про що. Але з ким? На жаль, я не мав співрозмовника. Навіть кота.