Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Наступного ранку, голячись у ванній кімнаті, я за своїм звичаєм вивчав у дзеркалі пляму на щоці. Особливих змін не помітив. Сівши на веранді, я вперше після тривалої перерви розглядав наш садок і так, нічого не роблячи, згаяв цілий день. Ранок видався приємний, так само було й пополудні. Перший весняний вітер легенько погойдував листям на деревах.
Я добув з кишені куртки конверт з дев’ятнадцятьма десятитисячними купюрами й поклав його у шухляду стола, відчувши в руці дивну вагу, що, здавалось, приховувала в собі якийсь незрозумілий мені зміст. «Усе це на щось схоже», — раптом подумав я. Те, що я робив, дуже на щось схоже. Прикипівши очима до конверта в шухляді, я намагався згадати, на що саме. Та дарма — не зумів.
Засунувши шухляду, я пішов на кухню, приготував чай і, стоячи перед раковиною, сьорбав його. І тоді нарешті згадав. Те, що я вчора робив, було напрочуд схоже на роботу дівчат за викликом, про яку розповідала Крита Кано. Вони прибувають на певну адресу, сплять з незнайомим чоловіком й отримують винагороду. Щоправда, з тією жінкою я не спав (тільки скінчив, не знімаючи штанів), але загалом це те саме. Я потребую великої суми грошей і заради цього віддаю своє тіло іншій людині. Я пив чай і думав про це. Десь далеко загавкав собака. Трохи згодом прогудів гвинтовий літак. Однак ладу в думках усе ще не було. І тоді я вернувся на веранду і споглядав сад, залитий промінням пообіднього сонця. Коли й це набридло, я перевів погляд на долоні. Розглядаючи їх, я подумав: «Я став повією! Хто б міг подумати, що заради грошей я торгуватиму своїм тілом? І що за ці гроші куплю собі нові кросівки?»
Я захотів подихати свіжим повітрям, а тому вирішив податися кудись недалеко, щоб зробити покупки. Узув нові кросівки й вийшов у місто. Здавалось, ніби нове взуття перетворило мене в іншу, ніж досі, людину. Трохи іншого вигляду набули вулиці й обличчя перехожих. У найближчому супермаркеті я купив овочів, яєць, молока, риби і кави в зернах, розплатившись рештою, отриманою вчора ввечері у взуттєвій крамниці. Кортіло щиро розповісти круглолицій жінці середнього віку за касовим апаратом, що ці гроші я заробив продажем свого тіла. Отримав за це винагороду — двісті тисяч єн. Двісті тисяч єн! Хоча колись у юридичній конторі я за цілий місяць, смертельно втомлюючись, діставав усього сто п’ятдесят тисяч. От що хотілося їй сказати, але, звісно, я промовчав. Тільки віддав гроші й забрав паперовий пакет з продуктами.
«Хай там що, але справа рушила з мертвої точки, — казав я сам собі, йдучи з пакетом у руці. — А тепер треба лише міцно триматися, щоб не вилетіти на узбіччя. Якщо втримаюсь, то, може, кудись доберуся. Принаймні до іншого, відмінного від теперішнього, місця».
Моє передчуття справдилося. Дома мене зустрів кіт. Як тільки я відчинив вхідні двері, він, задравши догори трохи загнутий на кінчику хвіст, вийшов мені назустріч, голосно нявкаючи, ніби нарікаючи на моє запізнення. Це був Нобору Ватая, що пропав безвісти майже рік тому. Я поставив пакет з продуктами на підлогу й підхопив кота на руки.
7
Якщо добре-добре помізкуєте — здогадаєтеся
(З погляду Мей Касахари. Частина 2)
«Добрий день, Заводний Птаху!
Ви, напевне, думаєте, що ось зараз я сиджу в якомусь класі перед розгорнутим підручником і щось зубрю, як звичайна школярка. Коли востаннє ми зустрічалися, я вам сказала, що „перейду в іншу школу“, тож нічого дивного в тому, що ви так подумали. Я справді пішла до школи, далеко-далеко звідси. До приватної школи-інтернату для дівчат. Без будь-яких ознак бідності: кімнати чисті, охайні, як у готелі; їжа в буфеті за власним вибором; тенісні корти, великий басейн — усе новеньке, усе блищить. А тому, природно, плата висока. Словом, місце для дочок багатіїв. Але не простих, а з невеличкими проблемами. Заводний Птаху, уявляєте собі, що це таке? Щось схоже на першокласну лісову школу в горах. З високою стіною навколо, а на ній — колючий дріт. Здоровенні металеві ворота, яких і Ґодзілла не подужав би, охоронці — немов роботи, вартують позмінно, цілодобово. Їхнє завдання: не сторонніх зупиняти, а нікого назовні не випускати.
Можливо, ви запитаєте: „Якщо ти наперед знала, що це таке страшне місце, то чого туди поїхала?“ Правильне запитання. Та, правду кажучи, я не мала іншого вибору. Я завжди створювала стільки проблем, що ніяка школа, крім цієї, не виявилася такою доброю, щоб мене взяти до себе. А мені так хотілося вирватися з дому! От я і зважилася: „Хоча місце жахливе, поїду, а там побачимо“. Однак там справді-таки був жах! Коли люди розповідають про щось страшне, то кажуть: „Кошмар!“, — але це було набагато гіршим від будь-якого кошмару. Мені там снилися такі страшні сни, що вся вкривалася потом, однак я завжди прокидалася від них з думкою: „Краще б я не просипалася“. Бо реальність була набагато гіршою, ніж ті сни. Ви розумієте, як я тоді почувалася? Заводний Птаху, вам доводилося коли-небудь потрапляти в таку моторошну безпросвітність?