Хроніка заводного птаха

Воно також у горах. І так само оточене огорожею (щоправда, не такою здоровенною). З воротами, при них — дідок-сторож, вхід і вихід цілком вільний. Територія простора, з дібровою і ставком, коли вдосвіта виходжу прогулятися, часто натрапляю на звірів усіляких — левів, зебр… та ні, жартую — борсуків, фазанів. Таких симпатичних, просто чудо. А ще там є гуртожиток, в якому я живу. Кімната одномісна, не така, як у першокласному готелі-в’язниці-лісовій школі, але охайна. Але стривайте, про свою кімнату, здається, я вже писала. На полиці — магнітола, яку я привезла з дому (така здоровенна, пам’ятаєте?). Зараз я поставила Брюса Спрінґстіна. Сьогодні неділя, і всі пополудні пішли гуляти, тож ніхто не дорікатиме, навіть якщо слухати на всю котушку.

Наприкінці тижня вирушаю до найближчого містечка, щоб підібрати собі в музичній крамничці касети із записами, які мені припадуть до душі. Тепер це моя єдина розвага. (Книжок майже не купую. Якщо захочеться щось почитати, можна взяти в бібліотеці.) Подруга із сусідньої кімнати купила старий автомобіль і підвозить мене до містечка. Признаюсь, я сама пробувала на ньому їздити. Тут стільки простору, що можна тренуватися скільки завгодно. Прав водія я ще не маю, але керувати автомобілем мені вже добре вдається.

Хоча, правду кажучи, якби я не купувала касет, то в цьому містечку не мала б чого робити. Усі кажуть, що можна здуріти, якщо хоч на тиждень туди не поїхати, а я душею відпочиваю, коли всі від’їжджають, — сиджу і слухаю улюблену музику. Одного разу ми з подругою — тою, що має автомобіль, — поїхали на побачення. Вона з тутешніх і має багатьох знайомих. Мій кавалер — непоганий хлопець, але… як би це сказати?., я все ще не можу розібратися у своїх почуттях. Таке враження, ніби вони стали в один ряд, як ляльки в тирі, але між ними й мною висить кілька рядів прозорих завіс.