Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Навіщо вам моє ім’я? Ви ж листів мені не збираєтесь писати. Узагалі імена — це дрібниця, що не має значення.
— Але ж як обійтися без нього, якщо, скажімо, треба покликати вас із-за спини?
Вона поклала виделку на тарілку й легенько витерла губи серветкою.
— Справді. А я про це зовсім забула. У такому випадку без імені таки не обійтися.
Жінка надовго задумалась, а я мовчки вминав салат.
— Виходить, що потрібне якесь ім’я, щоб покликати мене ззаду?
— Та начебто.
— І можна обійтися несправжнім?
Я кивнув.
— Ім’я, ім’я… яке найкраще підійшло б? — сказала жінка.
— Якесь просте, легке для вимови. Бажано конкретне, реальне, яке можна руками помацати й очима побачити. Таке легше запам’ятати.
— Що, наприклад?
— Наприклад, я свого кота називаю Макрель. Правда, тільки від учора.
— Макрель, — промовила вона вголос, ніби для того, щоб переконатись, як звучить це слово. Спочатку своїм поглядом вона прикипіла до підставки для солі та перцю, а потім підвела голову й сказала:
— Мускат.
— Мускат?
— Раптом спало на думку… Можете так мене називати. Якщо не заперечуєте.
— Ні, звичайно… А як назвати вашого сина?
— Цинамон.
— Петрушка, шавлія, розмарин і чебрець,[46] — протягнув я співучим голосом.
— Мускат Акасака й Цинамон Акасака… Досить непогано, чи не так?
Мускат Акасака й Цинамон Акасака… От, напевне, здивувалася б Мей Касахара, якби дізналася, що я познайомився з такими людьми! «Оце так, Заводний Птаху! Невже ви не могли зв’язатися з трохи нормальнішими людьми? Чому?» — «Зовсім не знаю, Мей, чому».
— До речі, рік тому я познайомився з двома дівчатами — Мальтою і Критою Кано, — сказав я. — І через це потрапляв у різні скрутні ситуації. Та зараз їх уже немає.
Мускат лише кивнула, але мої слова не справили на неї жодного враження.
— Кудись пропали, — додав я тихо. — Зникли, як роса на сонці.
Або як зорі на світанку.
Жінка настромила на виделку листок якоїсь зелені, схожої на цикорій, і понесла до рота. Потім, ніби раптом згадавши про давню обіцянку, узяла склянку води і випила ковток.
— Вам, напевне, хочеться дізнатись про гроші. Ті, що ви отримали позавчора. Так чи ні?
— Ще й як хочеться! — відповів я.
— Я готова розповісти, але може виявитися, що це буде довга історія.
— До десерту встигнете?
— Боюсь, що ні, — відповіла Мускат.
9
На дні колодязя
Коли я спускаюся металевою драбиною, прикріпленою до стіни, на дно темного колодязя, то зазвичай навпомацки шукаю бейсбольну биту, яка стоїть під стіною. Я майже підсвідомо забрав її в того парубка з футляром гітари. Як тільки в непроглядній темряві я беру її, стару, потріскану, в руки, то напрочуд заспокоююся. Крім того, вона допомагає мені зосередитися. А тому я весь час залишаю биту в колодязі. Зрештою, спускатись і підніматися з нею по драбині незручно.
Намацавши биту, я міцно, як гравець на бейсбольному майданчику, стискаю обома руками її рукоятку й переконуюся, що це моя бита. Потім ретельно перевіряю, чи не змінилося щось у цій непроглядній пітьмі. Напружую слух, набираю повітря у легені, підошвами тенісних тапочок обстежую землю під ногами, кінцем бити легенько обстукую стіну, перевіряючи на міцність. Цей звичний ритуал потрібен мені лише для заспокоєння. Дно колодязя — як морське дно. Усе тут застигло в первісному стані, ніби під великим тиском. Дні минають, але особливих змін немає.
Над головою пливе світляний кружок надвечірнього неба. Дивлячись на нього, я думаю про жовтневе надвечір’я і про світ, де живуть своїм життям люди. Під неяскравим осіннім світлом вони ходять вулицями, купують щось у крамницях, готують їжу, на електричці повертаються додому. І думають, що все це само собою зрозуміле, а може, взагалі не задумуються. Роблять це так само, як я колись. І я тоді був безіменною одиницею серед таких невизначених істот, яких називають «людьми». У промінні цього світла вони приймають одне одного, і незалежно від того, триває це вічно чи тимчасово, між ними встановлюється якась приязнь, огорнута світлом. Однак я вже до них не належу. Вони — там, на поверхні, а я — тут, на дні глибокого колодязя. Вони користуються світлом, а я його втрачаю. Іноді здається, що я не зможу повернутися в той світ, відчути спокій, який дарує світло, й узяти на руки свого м’якого кота. Від таких думок глибоко в грудях щемить тупий біль.
46
Слова (в англійському оригіналі: «Parsley, sage, rosemary and thyme»), якими починається перший звуковий трек відомого альбому Пола Саймона й Арта Ґарфанкеля «Ярмарок Скарборо», запозичені з однойменної стародавньої англійської народної пісні.