Хроніка заводного птаха

У кімнаті було тихо-тихісінько, й коли я затамував подих, мене охопило відчуття, ніби світ завмер і незабаром зануриться навічно в морську глибінь. Та ні, світ начебто і далі рухався. Двері відчинились, і в кімнату навшпиньки зайшла жінка.

Я здогадався, що це жінка, бо відчув тонкий запах парфумів. Від чоловіків так не пахне. Парфуми, здається, були досить дорогими. Цей запах я намагався згадати, але не зумів. Раптово позбавлений зору, я, видно, почав втрачати і нюх. У всякому разі, парфуми охайної знайомої, яка запросила мене сюди, пахли інакше. Тихо шурхочучи одягом, жінка перетнула кімнату й тихо присіла праворуч коло мене. Судячи з того, як вона це робила, я зрозумів, що вона невисока й легка.

Сидячи поруч, жінка пильно дивилася на мене. Я шкірою ловив на собі її погляд. Подумав, що погляд іншої людини можна відчувати, навіть не бачачи її. Жінка довго не відривала від мене очей. Дихала тихо, зовсім нечутно. Не змінюючи пози, я втупився в темряву прямо перед собою. Пляма на щоці начебто почала злегка розігріватися й, напевне, яскравішати. Невдовзі жінка простягла руку й обережно, ніби якоїсь дорогої й крихкої речі, торкнулася її кінчиками пальців. І почала легенько гладити.

Я зовсім не знав, як реагувати і якої реакції вона сподівається від мене. Реальність залишилася десь далеко. Натомість з’явилося дивне відчуження — здавалось, ніби я на ходу намагаюсь перестрибнути з одного автомобіля на інший, що рухається з іншою швидкістю. У порожнечі цього відчуження я уявив себе покинутим домом — таким же, як дім Міявакі. А ця жінка зайшла у покинутий дім і з невідомої причини самовільно обмацує його стіни й стовпи. Та хоч би якою була причина, я — покинутий дім — не знав, що робити, а також не мусив. Від такої думки мені трохи полегшало.