Хроніка заводного птаха

Якийсь час, ніби над чимось задумавшись, юнак дивився на телефон, потім тихо встав з-за стола, підійшов до мене й сів поряд. Поклав рівно обидві руки на коліна. Як можна було здогадатися з вигляду обличчя, його пальці виявилися тонкими й делікатними. Звичайно, зі складками на суглобах. Адже не буває пальців зовсім без складок, які потрібні, щоб ними ворушити. Та в нього їх було небагато — не більше, ніж потрібно. Я мимоволі дивився на його руки й думав, що, напевне, він — син тієї жінки. Бо формою його та її пальці були дуже схожі між собою. Після такого здогаду я звернув увагу на інші елементи подібності: невеликий, трохи загострений ніс, кришталево-чисті очі. Юнак знову привітно всміхнувся. Усмішка на його обличчі з’являлась і зникала цілком природно — як грот на морському березі, що відкривається і заповнюється водою залежно від висоти хвиль. Потім юнак піднявся — так само різко, як сів, — і, повернувшись до мене, беззвучно заворушив губами, ніби хотів сказати: «Будь ласка, сюди». Я встав і подався вслід за ним. Він одчинив внутрішні двері і впустив мене досередини.

За дверима виявилася маленька кухня з раковиною, а за нею — ще одна кімната, дуже схожа на приймальню, в якій я досі перебував, але трохи менша. Тут був такий же досить потертий шкіряний диван і таке ж вікно. На підлозі — килим того ж кольору. Посередині кімнати — великий робочий стіл з акуратно розкладеними ножицями, коробками інструментів, олівцями, журналами викрійок. Стояли там також два манекени до пояса. На вікні — не жалюзі, а щільно закриті подвійні штори з тканини й тюлю. Плафон вимкнений, а тому в кімнаті панувала напівтемрява, як похмурого вечора. У торшері трохи віддалік від дивана горіла одна лампа. На столику перед диваном — скляна ваза з чистою водою, в ній білі гладіолуси, зовсім свіжі, ніби щойно зрізані. Музики не було чути, стіни голі — без картин і годинника.