Перспективи Української Революції

Християнська релігія належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях, підтримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков. Це діється не тільки задля спротиву большевицькому насильству, але передусім в обороні найбільших святощів нації та цінностей самих в собі.

Те, що український націоналізм, як організований рух, визнає Христову віру й виступає в її обороні, не означає накидування цієї віри будь-кому. Адже ж і Церква не накидає віри нікому та уважає незгідним з християнськими засадами її насильне накидування в минулому, — хоч її найгарячіше проповідує. Питання віри й активної релігійности — це питання сумління кожної людини. В ці справи сумління і віри окремої людини ОУН ніяк не втручається й нікому нічого не накидає. В її визвольній боротьбі може приймати участь кожний, хто хоче активно змагатися за здійснення її програмових, національно-визвольних цілей, хоч би його особисті погляди в окремих світоглядових питаннях були іншими від тих, які визнає рух і загал його учасників.

Але, з другого боку, ніяк не можна оправдати вимоги, щоб через брак віри й розуміння релігійних вартостей і потреб у якоїсь частини патріотичних людей, визвольний рух в цілому ставив ці питання поза свої рамці. Чому якраз наставлення цієї категорії мало б бути вирішальним, як у русі, так і в державі? Не може бути сумніву, що для переважної більшости народу і активних борців визвольного руху християнська релігія є цінністю першої величини. Чому ж тоді позиції цілого руху мали б орієнтуватися не на наставлення цієї більшости, але на меншість, яка до справ релігії не має жодного стосунку, або ставиться до них неґативно? Такі вимоги можуть підносити не ті невіруючі, які шанують релігійні переконання і потреби своїх братів, великої їх більшости, тільки воюючі безбожники, вороги релігії, які хотіли б усунути її з життя нації. В тому вони подібні до комуністів і визвольний рух не може до них достосовувати своїх позицій, тільки навпаки: має за ціль змінити їхнє наставлення або протидіяти їхньому впливові.

Теза, що відродження релігійного життя в Україні є завданням Церкви, правильна щодо значення внутрішнього змісту, форм і організації того життя. Але його захист, створення умови для його відродження — це вже справа не самої тільки Церкви, але цілого народу, а в першу чергу тієї сили, яка організує й очолює цілу визвольну боротьбу, а опісля, по визволенні — це справа держави. Якщо б іти по лінії такого незацікавлення визвольного руху окремими ділянками життя народу, можна б казати, що протидія боль-шевицькій руїнницькій роботі і відродження справжнього національно-вартісного змісту в ділянці науки — це справа тільки науковців, у ділянці виховання — виховних інституцій і т. д.