Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Про це й згадки не було в його листах, що їх, як і тоді, возив ла Варенн. Ні, він дотримувався того ж тону, що й тоді,— легкого, хвацького, з натяками на ту зброю, яку його владарка обрала сама і яка незабаром розв'яже їхню спірку. Таке писав король, знудившись промовами на зборах станів його провінції Бретані, яку він тепер здобував — останню в усьому королівстві. Борода його була сива, а волосся — біляве.
Він замовчував і ті дивні пригоди, що завжди втручались у хід його розважних дій — і тут так само. Вони б могли погано вплинути на її природну, здорову вагітність, і на дитині лишились би родимі знаки зустрічі її батька з протиприродним. Скінчивши свої справи на зборах, він іще добу перебув у Сомюрі, місті Філіппа Морнея, його давнього сподвижника, що завжди виявляв ясний і надійний розум у мирських ділах. Може, відтоді його сприйняттю дійсності пошкодило заглиблення в богословські таємниці,— хай там як, та йому всюди ввижався пан де Сен-Фаль.
— Що з вами? — спитав Анрі. Схудлий, зморщений Морней відповів якимсь потойбічним голосом:
— Він зазирав у вікно. Він глузує з мене. Образив, а тепер глузує.
— Друже, отямтеся! — владно гукнув Анрі.— Ви сидите у власному замку, самі його укріпили. Як він міг би попасти сюди, а тим більше — втекти звідси?
— Для того, хто уклав спілку з дияволом… — неспокійне обличчя бідолахи зовсім змінилось, він був уже ніби не на цьому світі.— Для нього нема ні мурів, ні зведених мостів.
— А де саме він міг би швидко заховатися? — спитав Анрі.
— Ось тут, — таємниче відповів Морней. Його палець тремтів, проте зразу влучив у певну точку великої карти, що висіла перед ними на стіні.
Анрі вже думав тільки про те, як самому вирватися звідси.
— Швидше! — гукнув він. — Доженімо його!
У нещасного страдника опустились руки, він наче аж поменшав і безсило поскаржився:
— Щоразу, як я подамся в погоню, лукавий його попереджує. Величносте! Ви ж дали мені слово. Спіймайте його!
— Так, я дав вам слово, — підтвердив Анрі й вибіг.
Надворі сів на коня; за ним кинулося стільки дворян із почту, що вистачило б переловити цілу витягу. Вершники помчали до лісу, де нібито серед ставка стояв будинок, у якому ховався пан де Сен-Фаль. Та король звернув з дороги, помітивши слід оленя, і відбився від супутників. У хащах Анрі довелося зсісти з коня; він не міг добрати, з якого боку відгукуються мисливці на його оклики, а вже вечоріло.
Цілком випадково він наткнувся в темряві на трьох своїх дворян; один з них був де Ту, голова суду. Вже немолодий, він супроводив короля в цій подорожі заради переговорів із Меркером. Женучись за оленем, він упав з коня й тепер кульгав. Король вирішив, що його не можна кидати самого, хоча суддя ревно просив його повертатись до міста.
— Як повертатись? Ми ж заблудилися, — відказав Анрі. Тим часом один із дворян зліз на дерево й гукнув згори, що бачить якесь світло. Рушили туди. Їхали дуже повільно, через ногу пана де Ту, а коли нарешті доїхали, то побачили самотній будинок серед ставка. Убрід під'їхали до нього; двері були незамкнені, але всі кімнати порожні. В одній горіла свічка, освітлюючи постелено ліжко.
— Все зрозуміло, — сказав Бельгард. — Той, кого ми шукаємо, був тут. Він хотів лягати спати, але ми його сполохали. Далеко він утекти не міг.
— То йди спіймай його, Бляклий Листе, — наказав Анрі з таким виразом, ніби Бельгардові слова переконали його.
Перший стайничий із третім дворянином спочатку наробили в темному домі страшного гуркоту, — видно, їм страшно було йти. Потім таки пішли, брьохаючи по воді. Король тим часом сказав панові де Ту, щоб той лягав; але в усьому домі було тільки одно ліжко. Голова суду відмовлявся лягти: хай лягає король. Нога в нього дуже боліла, і він примостився на краєчку ліжка, але роззути її в присутності його величності не погоджувався. Анрі сів у єдине крісло перед каміном; там були накладені дрова. Він підпалив ялинові шишки, роздмухав вогонь і сидів, дивлячись у нього широко розплющеними очима. Йому згадалось мимохіть, навіщо він їде до своєї провінції Бретані — заради важливих державних переговорів, якими мало скінчитись терпляче й розважне готування. А тут він опинився в погоні за пустою маною — навіть не його власною. І все ж цієї ночі він не міг вибратися з цих лісів, з безлюдного будинку, де, одначе, горіло світло. Коли зараз сюди вдеруться вбивці, то він має при собі тільки скаліченого старого чоловіка та, звісно, власну зброю. «От який немічний наш розум! Чи я не сам накликаю на себе свої небезпечні пригоди, і чи не остерігає ними саму себе моя недосконала натура? Якби ти ніколи не відступався від того, що знаєш, і неухильно чинив те, що в тобі закладене й що тобі доручене, ти б не сидів тут, та й у майбутньому уникнув би ще лихіших часів».