Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Ось що можна було вичитати в полум'ї, коли звести брови досить високо. Не вагайся більше, будь твердий, своєю королевою зроби цю, єдину! І він бачить, як вогонь виписує її ім'я, як полум'я виспівує його.
Повернулися Бельгард зі своїм супутником — цього разу нечутно, бо пороззувались і закасали штани. Вони твердили, що пан де Сен-Фаль утікав від них, ламаючи кущі, поки провалився в якусь яму. Анрі тільки попросив їх роздягти й укрити бідолашного голову суду, що від знеможення впав на ліжко й уже спав. А потім вони завели короля до іншої кімнати, що мала тільки один вхід; долі там лежала солома. Вони зоставили двері відчинені, а самі прихилились до одвірків обабіч їх. Проникнути до короля можна було тільки повз цих охоронців.
Анрі вмить запав у глибокий сон. Його захисники, вкривши ноги плащами, час від часу ворушили ними; цим кожен показував іншому, що він не спить. Та вретші-решт вони перестали ворушитись, і розбудив їх тільки чийсь відчайдушний крик: «Рятуйте!» Спочатку обидва вирішили, ніби вони все ще в лісі, натрапили на Сен Фаля, і кричить він. А трохи прочумавшись, згадали пана де Ту.
А до того в кімнату зайшли якась божевільна дівчина. В місті з неї знущались, і вона оселилась у цьому покинутому будинку, а коли почула, що сюди йдуть якісь люди, певне, втекла, хоч сама вже не пам'ятала того. Вона повернулась до своєї оселі, потемки роздяглась, бо світло давно догоріло, й повісила мокру одежу па кріслі перед каміном, де ще жеврів жар. Коли сорочка на дівчині трохи просохла, вона лягла впоперек ліжка в ногах у сонного пана де Ту й скоро заснула теж. Та коли панові де Ту захотілося перевернутись на другий бік, він зіпхнув божевільну з ліжка, уразивши при тому свою забиту ногу, і від болю прокинувся.
Де Ту відгорнув запону на ліжку. З вікна падало тьмяне світло, і в ньому рухалась якась біла постать. То не може бути гра уяви; ось постать підходить і дивиться на нього.
— Хто ти? — питає голова суду.
— Я цариця небесна, — відповідає примара. Голова суду, власне, розумів, що це нісенітниця й неподобство. І все ж його охопив забобонний страх; він закричав: «Рятуйте!» Дворяни прибігли, заспокоїли його й угамували божевільну.
Анрі так і не прокинувся, про всю пригоду він довідався аж уранці, коли вони вчотирьох їхали до міста. Він тільки сказав, що, бувши паном де Ту, перелякався б страшенно; а тоді надовго змовк. Він задумався про ту годину самозаглиблення, вночі, перед каміном, коли полум'я писало й співало. А незабаром, на великодній службі божій, коли в церкві заспівали «Regina Coeli lаеtare»[72], король підвівся й почав шукати очима пана де Ту.
Такі були менш зрозумілі події, хоча сенс їхній усе ж таки до певної міри вгадувався. Про них у листах до Габрієлі не було й слова. Повертаючись до неї, Анрі зустрівся з пані до Меркер; такої запобігливості він досі ще не бачив у такій гордій персоні й не чув іще стількох чудових обіцянок. Це навіяло йому тим сильнішу підозру, що він іще не знав, як приборкала цю даму його люба владарка. Він запросив її повернутися з ним до Анжера. Тамтешній замок мав багато міцних веж, герцогиня де Меркер налічила шістнадцять чи й більше і вже тривожилась, чи не посадять її в одну з них. Високі мури всипані були вартовими її супротивниці.
Ще вони не доїхали, як герцогиня де Бофор виїхала їм назустріч, так їй не терпілось обняти гостю. Вона навіть запропонувала їй місце у своєму паланкіні. Анрі аж дивувався, що Габрієль так добро навчилась діяти всупереч своїм почуттям і не забувати про мсту. Ще вище піднеслась у його очах розважність цієї вродливої жінки, коли тридцять першого березня нарешті підписали велику угоду — державну угоду, замасковану шлюбною.
72
Царице небесна, радуйся (латин.).