Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі кинувся бігом. Добігши до дверей зали, глянув — і що ж! Ніякої небезпеки, його найдорожчий скарб, його кохана владарка тріумфує! Серце його стрепенулось, воно вітало перемогу прекрасної Габрієлі і його власну.
У цьому самому залі з галереєю довкола і з суміжними покоями — неначе так давно! — відбувся балет магів та голярів. Тут-таки розігралась комічна сценка. «Нам з тобою довелось шукати сховку, ми були безсилі проти образи й раділи, що пощастило втекти потайними дверима. Тоді наше становище було досить-таки непевне. Відтоді — піднесення моє й твоє. Нарешті я — справжній переможець Іспанії, і навіть перед папським легатом я вистояв. О, тепер я чую за собою досить сили, щоб видати свій едикт. Настав, настав твій день, моя кохана владарко! Я зараз міг би змусити священика повінчати нас із тобою, і ти стала б моєю королевою».
Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами.
Принцеса де Конті:
— Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде.
Принцеса де Конде, з Бурбонського дому:
— Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись.
Принцеса де Конті:
— А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б.
Принцеса де Конде:
— Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону.
— Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася.
Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець.
— Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср[70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе.
Знизу спитали:
— А хто ж, по-вашому?
— Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж.
Пані де Сагон, знизу:
— Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери.
Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись.
— А, це ви, любий друже!
— А, це ви…
— Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав:
— Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири.
І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає.
А Габрієль уже цілу вічність витримувала поклоніння двору та свій тріумф, хоч за годинником то були тільки хвилини. Вона перевела дух, коли любий владар узяв її за руку й повів через залу. І зразу натовп заметушився, дами й кавалери шикувались рядами вздовж шляху його величності, щоб почути від нього слово-друге. Вони не спускали очей з губів короля, але так само і з прегарних уст його владарки, яку він вів за підняту руку поперед себе. Широкий, плескатий кринолін давав йому змогу пропустити її вперед, показуючи всім, як свою коштовність, і він так і робив. Тепер у нього було обличчя справжнього владаря, не поблажливе й не терпиме, і це помітили всі.
Тому Габрієль на всіх обличчях бачила відданість. І на її щоки повернулися чарівні рум'янці. Вона сама, замість короля, зверталась до придворних і казала саме те, що треба; доторк його пальців давав їй потрібне самовладання. Перших на шляху вона ще проминула мовчки. А перед паном де Сансі[71], генерал-полковником швейцарців, зупинилась:
70
Бассомп'єр Франсуа де (1579–1648) — французький маршал, фаворит Генріха IV.
71
Сансі Ніколя д'Арле (1546–1629) — французький політичний і військовий діяч, відомий частими змінами віровизнання. Сучасники іронічно ставились до його конформізму, д'Обіньє висміяв його у памфлеті «Сповідь де Сансі».