Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— По суті, не сталось нічого, — здивовано сказав перший стайничий Бельгард. — Це ж іще чотирнадцять років мине, поки діти дійдуть віку.
— Хіба моя небога, герцогиня де Бофор, не дійшла його трохи раніше? — заперечила його сусідка.
Бельгард поглядом знайшов чарівну Габрієль, і не шукаючи; тоді, щоб їхні очі не зустрілись, опустив свої. Серце його сильно забилося від спогадів. «Покажи її мені!» — почув він голос поруч себе. «На цих словах скінчилось моє щастя», — подумав він тепер, хоча взагалі йому велося в житті непогано. «Якби я не напросився тоді на ці слова, не було б і королівського сина, зарученого тут. Одне слово — і разом зі щастям відлітає молодість».
— Що було їй призначено, тим вона й стала, — промовив він тихо.
— А ми цього й не передчували, — зітхнувши, відказала пані де Сурді; вона сама воліла б забути, до яких хитрощів удавалася, щоб призначення Габрієлі здійснилось.
Бельгард подивився на заручених дітей. Малий Вандом занадто швидко розвивався, був високий і товстенький; це йому не сподобалось. І все ж він знову розчулився — тільки він один. «Бідний хлопчик, — сказав він сам до себе. — По суті, нічого не сталось. Хто знає кінець цієї пісні…»
Едикт
Свята на честь великої угоди, хоч подивуватись на них і зійшлася сила народу, одним розчарували всіх. Найвродливіша з жінок не показувалася. Стан її вже не дозволяв їй брати участь у публічних церемоніях. Як тільки в короля з'явилася змога її супроводити, вони вдвох поїхали до Нанта, і там люба владарка народила йому другого сипа — Александра. Після Цезаря — Александр, а як дитя французького королівського роду, дитя Франції, він дістав титул «монсеньйор».
Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію — навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт.
— Ось де ми опинились, — говорили між собою католицькі вельможі.— Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені — ми.
Кардинал де Жуайоз:
— Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що?
Конетабль де Монморансі:
— Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.
Кардинал:
— Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості.
Конетабль:
— Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю.
Кардинал:
— Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати.
Конетабль:
— Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним.
На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма.
— Ми — переможені,— казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. — Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? — питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. — Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших — ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями.
— А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.