Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Із текстуально закріпленого у ч. 9 ст. 1109 ЦК правового припису, що визнає нікчемними умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу, висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої суперечність умов ліцензійного договору іншим актам законодавства тягне за собою оспорюваність таких умов. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки він не суперечить загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Спробуємо дати аналіз умовного законодавчого положення, яке утворимо із ч. 9 ст. 1109 ЦК шляхом заміни в ній слова «нікчемним» на слово «недійсним». Видовому поняттю недійсності протистоїть видове поняття дійсності правочину, а родовим стосовно цих понять є поняття правочину, що розглядається під кутом зору породження ним цивільно-правових наслідків. У такому випадку слід зробити висновок a contrariо, відповідно до якого в решті випадків умови ліцензійних договорів є дійсними. Але цим висновком виявляється правова норма, яка непрямо випливає із наведеного умовного положення законодавчого акту, а тому вона не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК, згідно з якими суперечність умов правочину актам цивільного законодавства тягне їх недійсність.

11. Ч. 1 ст. 1050 ЦК встановлює: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Зауважимо, що проценти якраз і не належать позикодавцеві, оскільки у разі передання позичальникові речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається безпроцентним (ч. 2 ст. 1048 ЦК). Тому положення про належні в таких випадках позикодавцеві проценти відповідно до ст. 1048 ЦК отримує предмет правового регулювання тільки у випадках, воли в договорах позики речей, визначених родовими ознаками, передбачена сплата позичальником процентів на користь позикодавця. Що стосується видів відповідальності позичальника, то із спеціального правила ст. 1050 ЦК, яке тут розглядається, непрямо випливає і висновком a contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої позичальник не несе перед позикодавцем відповідальності у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. І все ж позичальник таку відповідальність несе, бо правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст 1050 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, текстуально закріпленим у ст. 22 і 623 ЦК. Крім того, слід враховувати, що принципіальна можливість стягнення збитків за порушення грошового зобов’язання підтверджується законодавцем у ст. 229 ГК, що спеціально присвячена вирішенню таких питань стосовно сфери дії Господарського кодексу.