Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
8. Частина 3 ст. 1021 ЦК формулює спеціальне правило, яким на комісіонера покладається відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента, за умови, що комісіонер відповідно до договору або звичаїв ділового обороту зобов’язаний був застрахувати майно «за рахунок комітента», але не виконав цього обов’язку. Залишимо без аналізу слова «за рахунок комітента», оскільки висновок про права та обов’язки сторін, які стосуються збереження майна комітента, в кінцевому рахунку не залежить від того, за чий рахунок мало здійснюватись страхування. Із спеціального правила ч. 3 ст. 1021 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким за межами гіпотези правової норми, сформульованої в цій частині, комісіонер не відповідає за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента, що сталося внаслідок вини комісіонера. Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 3 ст. 1021 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому він не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правовим нормам ч. 1 ст. 1021 ЦК («комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента») і ст. 22, 623 ЦК, які покладають на особу, яка порушила цивільні права іншої особи, обов’язок відшкодувати завдані порушенню збитки (за наявності її вини).
9. «Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю
1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.
2. Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.
3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.
4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті».
Використовуючи висновок a contrario, слід виявити логічно закріплену у ч. 4 ст. 250 ЦК правову норму, згідно якої у решті випадків (при порушенні представником зобов’язання перед особою, яка видала довіреність, якщо це порушення не підпадає під дію ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК), представник не несе обов’язку відшкодувати збитки. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 4 ст. 250 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може застосовуватись усупереч загальним правовим нормам, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК (якщо відносини між представником та особою, що видала довіреність, є цивільними). Отже, представник несе обов’язок відшкодування збитків, завданих особі, яка видала довіреність, не тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 250 ЦК, а й в інших випадках, передбачених ст. 22, 623 ЦК.
10. Невелика за обсягом ч. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними») може використовуватись як методичний матеріал для вивчення правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario.
По-перше, якщо прямо зазначається на нікчемність правочину, то висновок a contrario із цього зазначення може означати, що в решті випадків правочини є або оспорюваними, або дійсними. Якими вони є насправді, — це вирішується шляхом постановки поняття, із якого робиться висновок a contrario, в систему понять. Якщо нікчемність правочину розглядати як видове поняття, то родовим стосовно нього буде поняття недійсності правочину. Це родове поняття охоплює собою два видових поняття — нікчемні і оспорювані правочини. Цими двома видовими поняттями, що виокремлюються за відомим критерієм, вичерпується родове поняття недійсності правочину. Отже, із текстуально закріпленої в ч. 9 ст. 1109 ЦК правової норми, відповідно до якої умови ліцензійного договору, які суперечать положенням Цивільного кодексу, є нікчемними, за допомогою висновку а contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої правочини, які не суперечать Цивільному кодексу, є оспорюваними. Але ця правова норма, яка логічно закріплена у ч. 9 ст. 1109 ЦК і при тлумаченні виявляється за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 215 ЦК («підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу»). Отже, умови ліцензійних договорів, які не підпадають під ознаку, передбачену ч. 9 ст. 1109 ЦК, є не оспорюваними, а дійсними.