Українське письменство

Темрява ночі уже досягала середини неба; Тяжко стомились гребці і, знесилені, кинули весла Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали. Тільки спочили, як сон легкокрилий з етеру ясного Вогким повітрям летить і тумани нічні розгортає. Так, Палінуре, він лине до тебе, — зловісні примари Він насилає на зір твій… Он сів він на кермі висóко, Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається: «Язидів сину, поглянь: самі хвилі пильнують за тебе, Рівно так дише повітря, — настала година спокою. Голову ти прихили, дай спочити натрудженим óчам, — Я замість тебе посиджу, за хвилею й морем догляну». Ледве підводячи вії, утомлений мовить стерничий: «Щó мені радиш, Форбанте? Навже ж я довірюсь потворі? Чи, ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря? Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич, Чи я не бачив біди од погідного неба та моря?» Так одмовляв він, — спокійно і міцно тримався кормила І не одводив очей од зір на високому небі. Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті Й міццю снотворною Стіксу напоєну, й чоло старого Стиха обвіяв. Одразу ж по кволому тілу розлився Непереможний спокій, і склепились досвідчені очі. Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока, Бог одриває стерно і скидає стерничого в море. Марно кричав Палінур, марно в друзів благав порятунку; Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі. Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю, Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна, І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців, І зачували здалека, як бухає море о камінь… Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура! Сів до стерна і погнав корабель свій по темрявих хвилях, — Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга: «О Палінуре, для чого довіривсь ти небові й морю, Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих»[67].