Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Внаслідок цього зростання національної самосвідомості інтерес до минулого став притаманним багатьом людям, і це спонукало тисячі українців зібратися в селі Тарган.
7 вересня 1990 року, коли західне сонце освітлювало своїми косими променями тарганський цвинтар, Олександра Овдіюк тримала руку своєї подруги Олесі Масло і гірко плакала. Їй важко було повірити, що через стільки років світ згадає про те, що трапилося колись у цьому безлюдному місці.
Український письменник і дослідник Володимир Маняк спустився сходинками з дерев’яної платформи, зведеної над могильниками, в яких було виявлено кістки 360 людей, померлих від голоду в 1933 році. Поруч стояла статуя дівчинки з хрестом. На ній був напис: «Голод і тяжка праця позбавили їх життя».
Овдіюк чекала, коли Маняк почне. Як, думала вона, можна словами описати те, що тут відбувалося?
Сірим листопадовим ранком 1987 року Овдіюк вийшла до поштової скриньки забрати свіжий номер газети «Сільські вісті». Повернувшись із ним до своєї маленької дерев’яної хатки, вона сіла біля грубки, розгорнула газету — і пережила справжній шок. У статті на першій шпальті докладно розповідалось про голодомор 1933 року. З початком нової політики гласності газети ставали дедалі відвертішими, але все одно Овдіюк не очікувала нічого подібного. Вона вискочила з хати й побігла до свої подруги Олесі Масло, яка теж пережила той голод.
«Ти бачила газету?» — спитала Овдіюк.
«Бачила».
Впродовж більш ніж п’ятдесяти років обидві жінки говорили про голод лише поміж собою. Овдіюк викладала історію в сільській школі, вихваляючи «досягнення» соціалізму. Своїм учням вона і словом не прохопилася про голодомор. Але з Олесею вони давно заприсяглися, що одного дня складуть перелік імен усіх мешканців Таргана, померлих від голоду.
«Ну, ти готова?» — спитала тоді Овдіюк.
«Готова».
«А якщо нас заарештують?»
«Я не боюся».
Відтоді спливло ціле життя, але їй здавалося, що це було лише вчора.
Спершу радянська влада заарештувала найкращих селян, в тому числі батька Олександри. Потім зігнала решту в колгоспи. Продуктивність праці знизилась, і влада пояснювала це «саботажем». Восени 1932 року до сіл були відряджені загони «активістів» конфісковувати «сховане» зерно. Вони заходили до хат, зривали підлогу і простромлювали землю залізними прутами. Вони забирали все — весь врожай, всі запаси й весь насіннєвий фонд. Селяни благали цих грабіжників залишити хоч трохи зерна, але на них не зважали.
У грудні 1932 року, коли голод уже поширився українськими селами, мати відвезла Олександру з Полтавської області до села Тарган, де вона народилась, і залишила її у дядька, Григорія Овдіюка. Потім поїхала працювати до Сумської області, де, за чутками, умови життя були кращі.
До кінця 1932 року залишки запасів зерна було вичерпано. Селяни перебивалися картопляним лушпинням і чекали допомоги з міст. Але допомога так і не надійшла. Виснажені коні вмирали, й люди відрізали від них шматки та їли.
Спочатку селяни думали, що це якась жахлива помилка, але минали дні, й вони почали усвідомлювати, що стали жертвою якогось диявольського задуму. Спочатку до них перестали приїжджати медики та представники влади, потім на шляхах були встановлені блокпости, щоби не дати селянам виїхати. Всі залізничні станції, навіть найдрібніші, були оточені військом. Селяни із жахом побачили, що влада вирішила ув’язнити їх у селах, а їжі немає.
У боротьбі за життя вони вдавалися до відчайдушних пошуків чогось їстівного: збирали жолуді, їли мишей, пацюків, горобців, мурах і хробаків. Їли кору дерев, стеблини трави й осіннє листя. Спочатку почали вмирати діти, потім старі.
Учні Овдіюк поступово перестали ходити до школи. Одного дня, перед самим закриттям школи, один із учителів попросив Овдіюк і ще двох дітей з’ясувати, чому Тимош Бабенко не прийшов на заняття. Коли вони прийшли до його хати, то дізналися, що мати, яка збожеволіла від голоду, порубала Тимоша сокирою на дрібні шматки.
Наприкінці лютого звуки звичайного життя в селі поступилися мертвій тиші. Єдиною надією селян була озима пшениця, але вона була похована під шаром снігу. В несамовитих зусиллях обманути смерть жителі села подрібнювали кістки, їли шкіру від взуття, щавель, лишайники та кропиву.
Одного вітряного дня до хати, де Овдіюк жила з двоюрідними братом і сестрою п’яти й дев’яти років, зайшов якийсь чоловік зі скуйовдженим волоссям і гарячковим поглядом. Він мав із собою ніж і, схопивши дівчинку Аліну за руку, спробував відрізати від неї шматок м’яса. Однак вона була такою схудлою, що різати було нічого. «Самі кістки!» — заволав чоловік. Він був готовий убити дівчинку, аж тут помітив, що перед дверима лежать кілька буряків, і вибіг за ними надвір. Перелякані діти хутко зачинили двері.