Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Примара смерті була скрізь. Руки селян перетворилися на тріски, а черева жахливо роздулися. Вони безперервно мочилися. Над засніженими полями віяв вітер, і мертві тіла складали штабелями на подвір’ях і на земляних підлогах хатин. Візник із запряженим конем возом повільно їздив селом і збирав тіла, а потім їхав до цвинтаря й скидав їх одне на одного у відкриту яму.
Овдіюк вдалося уникнути смерті завдяки тому, що її дядько працював у сусідньому колгоспі й регулярно отримував там порцію муки. Однак наприкінці березня в Олександри та її двоюрідних брата і сестри почали пухнути ноги. Вона написала матері: «Приїжджай і забери свою доньку, бо ми помираємо». Мати приїхала до Таргана наприкінці квітня з мішком муки. Побачивши тітку, п’ятирічний брат Олександри закричав: «Ми врятовані!»
Нагодувавши родину, мати Олександри разом із донькою пішла мовчазним селом. На деревах вже з’являлося листя, але в хатах не було жодних ознак життя. Нарешті вони прийшли до одного із родичів — Адама Каплуна. Відчинивши двері, вони побачили трьох мертвих дітей, покладених рядком на кухонному столі. Поруч на лавці лежало ще двоє. Каплуна в хаті не було. Олександра знала, що він помер раніше. Мати дітей сиділа на стільці. Побачивши родичку з мішком муки, вона сказала: «Я зараз теж помру». Підвелася зі стільця і сконала у них на очах.
У 1987 році село Тарган виглядало зовсім інакше. Замість мазанок під солом’яними дахами, що тягнулися по боках путівців за часів голодомору, тепер стояли цегляні будинки. В селі були телевізійні антени й телеграфні лінії. Земля стала родючою, і колгоспники вирощували тут зернові, картоплю, цукрові буряки, овочі, гречку.
Там, де колись панувала мертва тиша, тепер гуркотіли трактори й мотоцикли, ґелґотіли гуси й співали півні. Однак вісім місяців голодомору 1933 року, коли з 900 мешканців села голодною смертю загинули 360, залишилися в пам’яті тих, хто тоді вижив. Офіційно голоду не було. Ніде неможливо було про нього прочитати. Якщо про нього згадували в якомусь романі, роман піддавали цензурі. Якщо якийсь колгоспник наважувався нагадати про голодомор, він ризикував бути заарештованим. Але між собою селяни старшого віку розмовляли про голод.
Овдіюк і Масло були вже на пенсії, але після публікацій перших розповідей про голод вони обійшли всі будинки в Таргані, де жили старі люди, які пам’ятали ті події. Спочатку люди боялися говорити. Щонайменший шум за дверима змушував їх тремтіти від страху перед КДБ. Хтось починав плакати, згадуючи своїх друзів і родичів, які помирали від голоду повільною й жахливою смертю. Інші ж розповідали чітко й у всіх подробицях. Овдіюк просила їх записувати імена всіх відомих їм померлих від голоду, включно з маленькими дітьми.
Збираючи ці імена, Овдіюк відчувала себе немовби в оточенні привидів. Вона бачила померлих такими, якими вони були перед смертю, і кожен із них ніби питав її: «А я? А я? Не забудь мого імені...»
Незабаром й інші мешканці Таргана почали складати власні списки, й Овдіюк звіряла їх зі своїм, щоби не пропустити жодного імені жертв із жодної злощасної хати.
Поки Овдіюк і Масло складали свої списки, голодомор почали обговорювати й у газеті «Літературна Україна». Тут були надруковані уривки з книжки Володимира Маняка і Лідії Коваленко, в якій автори стверджували, що цей голод був актом геноциду українського народу. В газеті був опублікований також заклик до тих, хто пам’ятав голодомор, написати Маняку та Коваленко. Овдіюк написала Маняку, і він приїхав до Таргана, записав її свідчення й оприлюднив її список жителів села, які стали жертвами цього голоду.
Зустріч Овдіюк із Маняком стала в певному сенсі доленосною. Він запросив її до Києва, щоби вона виступила зі своїми свідченнями на симпозіумі, присвяченому голодомору, а потім, коли постало питання про місце для вшанування пам’яті його жертв, він обрав Тарган.
«Те, що трапилося в 1933 році, — говорив Маняк, — перевершило найчорніші мрії всіх катів світу. Злочинці займали високі посади в комуністичній системі й повернули свій каральний меч проти власного народу. В землі лежать 9 мільйонів наших людей. В історії ще не було подібних актів звірячої жорстокості».