Літа зрілості короля Генріха IV

— Гляньте лишень на мене. Я не прихильник смерті — не так, як інші, котрих я знаю.

Анрі відказує:

— Серед мого народу ви сьогодні не знайдете для мене вбивці.

— Сьогодні,— повторює легат.

— Що ж, поговорімо через десять років.

Цього Анрі не слід було казати: легат старий і не любить, щоб йому про це нагадували. На цьому він закінчує розмову.

Обидва підводяться, і належний час іще триває церемонія прощання: легатові славослів'я, королеві запевнення, всі узвичаєні формули; король проводить легата аж до дверей, тоді повертається з ним насеред кімнати, знову проводить. Дивне було й те ходіння, й шанобливе легатове прохання, щоб король не проводив його до порогу. Тепер, коли з усім поважним і дражливим начебто скінчено, легат скористався наостанці нагодою поговорити про легковажніші речі — а може, він тільки вдавав ту легковажність і недбалість.

— Вам, цілком зрозуміло, потрібні гроші. Король, що хоче всіх зрівняти, найкраще досягне цього, збагативши всіх. На лихо, всі грошові магнати там, у всесвітній монархії. Тут у вас є тільки дуже скромні фінансисти, як отой Цамет. Та й він прислужник дому Медічі, правда ж? Від вас же не втаїться ніщо.

— І що ж тут можна вдіяти? — спитав король. Тепер, коли однаково доброї згоди не вийшло, можна було й похизуватись: — Щоб добратися до скарбниці великого герцога Тосканського[68], є тільки дві змоги: або спілка з ним, або напад на нього.

Проте він добре знав, що є і третій спосіб. Отож і легат назвав його таким тоном, ніби зайве й говорити про це:

— Герцог Тосканський— не тільки найбагатший з банкірів: він має ще небогу, наділену всіма чеснотами принцес із дому Медічі.

— Я знаю, — кинув Анрі.— Найчеснотливіша з них тримала мене отут у полоні багато років, і не було дня, щоб вона не дивилась на мене, як на печеню: чи вже готова? Більше я такого не хочу.

— Ви жартуєте, — сказав легат, одначе скоріш із подивом, ніж з усмішкою. — Великий король міг колись бути печенею? Це я затаю у своєму серці навіки. Що ж до полону, то пута бувають і сплетені з троянд.

Легат уже взявся за клямку — він виявився моторнішим, ніж могло здатись. І вийшов, не дожидаючи нових люб'язних слів прощання. Препишна хмара почту вмить сховала дідка з очей.

Король думає: «Загалом ця розмова була мені приємніша, ніж те, з чим приходив мій Морней, або ж Чеснота».

А легат серед своєї хмари думає: «Це ж мученик! Якби мені довелось писати нові житія святих… Бо що ж вирізняло наших мучеників, наших святих? Страх перед смертю, без цього який же ти мученик. Але святим робить тільки думка — неможлива, відворотна, огидна й ганебна думка, що зазіхає на всесвітній лад, хоче його повалити. Що ж, хай щастить тим, хто це побачить, — мене вже не буде на світі. І його теж».