Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Наступні кілька днів, незважаючи на безвітря та затишшя, «Зоряний мандрівник» упевнено летів на схід. Щодня і щогодини світло ставало дедалі яскравішим, але це нікого не лякало. Ніхто не їв і не спав — та нікому й не хотілося. Вони лише черпали відрами з моря дивовижну воду, що здавалася міцнішою за вино і мокрішою за звичайну воду. Двоє літніх матросів, усім на подив, молодшали просто на очах. Усі перебували в стані радісного хвилювання, яке не налаштовувало на розмови, тож перемовлялися вони між собою менше, та й то майже пошепки. Непорушний спокій моря немов передався й людям.
— Мілорде, — запитав якось Каспіан у Дрініана, — що ви бачите попереду?
— Білий простір, ваша величносте, — відповів капітан. — Уздовж усього горизонту, з півночі на південь, скільки очима світу сягнеш.
— Я бачу те саме, — ствердно кивнув Каспіан, — не можу лиш збагнути, що то таке.
— Коли б були ми в північних широтах, я вирішив би, що то крига. Але тут, звичайно, ніякої криги бути не може. Однак я все ж вважаю, що нам не завадить взятися за весла і спробувати знизити швидкість. Що б це не було — не хотілося б розбитися об нього на повному ході.
Так і зробили. Тепер «Зоряний мандрівник», як і раніше, просувався вперед, тільки вже набагато повільніше. Біла широчінь наближалася, та залишалася такою ж загадковою. Якщо то була земля — то якась дивна: вона була зовсім такою ж гладенькою, як і вода, і нітрохи не височіла над морем. Коли вони підійшли зовсім близько, Дрініан розвернув корабель на південь, поперек течії, і вони пішли на веслах уздовж краю білого простору. Завдяки цьому маневру вони несподівано виявили, що течія, якою їх підхопило, завширшки усього футів із сорок, а по обидва боки від неї вода стоїть нерухомо, мов у ставку. Матросів, що вже уявляли собі, скільки потів з них зійде, доки вони дістануться берегів острова Раманду, відкриття це невимовно потішило. Тепер і Люсі зрозуміла, чому дівчинка-пастушка так швидко зникла за кормою. Вона плавала поза течією, інакше пливла б на схід з такою ж швидкістю, що й корабель.
Але ніхто, як і раніше, не міг зрозуміти, з чого складається той білий простір. Довелося спустити шлюпку, і всі, хто був на палубі, побачили, як вона легко розрізала його своїм дерев’яним носом. Потім звідти долинули здивовані голоси, що луною прокотилися понад тихою водою. Було видно, як Райнельф, стоячи на носі шлюпки, вимірює глибину. Потім шлюпка повернулася; всередині неї теж щось біліло. Усі з нетерпінням зібралися біля борту корабля.
— Лілії, ваша величносте! — крикнув знизу Райнельф.
— Що ти кажеш? — перепитав Каспіан.
— Квітучі лілії, ваша величносте! — повторив Райнельф. — Такі самі, як і в наших ставках!
— Подивіться! — крикнула Люсі, що сиділа на кормі шлюпки, і простягнула руки уперед, показуючи жменю білих пелюсток і плаского широкого листя.
— Яка тут глибина, Райнельфе? — запитав Дрініан.
— Тут на диво глибоко, — відповів Райнельф. — Так само, як і під кораблем, три з половиною морських сажні.
— Навряд чи ці лілії справжні, — сказав Юстас. — Чи це взагалі не те, що ми звемо ліліями.
Навіть якщо він і мав рацію, схожість була разючою. Трохи порадившись, вони знову ввійшли в течію, і корабель поплив озером Лілій (або Срібним морем: вони довго не могли вирішити, яку назву обрати, але на карті Каспіана зрештою з’явилося Срібне море).
І тут почалися дива. Незабаром відкрите море перетворилося лише на тонку синю смужку на заході. Попереду, і праворуч, і ліворуч, лежало біле безмежжя, що сліпило очі й відбивало яскраве сонячне сяйво, і тільки за кормою лілії розходилися на різні боки, відкриваючи воду, схожу на товсте темно-зелене скло. На вигляд це море нагадувало наш Північний Льодовитий океан, де лежить одвічна крига, і якби очі наших друзів не встигли перш звикнути до яскравого світла, то, напевно, не витримали б сліпучого вранішнього сонця. Серед цієї білизни навіть дні здавалися довшими. Ліліям не було видно кінця-краю. Від них поширювався дивовижний аромат — солодкий, але не заколисливий і не докучливий, а свіжий і бадьористий. Мандрівники вдихали його, і здавалося, що їм не забракне сил підстрибом вибігти на неприступну гору чи покласти на лопатки слона. Люсі й Каспіан говорили одне одному: «Ні, більше не можу! Ах, лише б він нікуди не подівся!»
Вони кілька разів на день вимірювали глибину, але зменшилася вона лише за кілька днів. А після цього дно наближалося дедалі швидше й швидше. Настав день, коли їм довелося вийти з течії й обережно просуватися вперед на веслах. Нарешті стало зрозуміло, що далі корабель не піде — лише завдяки досвіду й майстерності Дрініана вони досі не сіли на мілину.