Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Мореплавцям не можна на них дивитися, — сказав капітан. — Хтось із матросів може, чого доброго, закохатися в підводних жінок або у всю підводну країну й вистрибнути за борт. Мені доводилося чути, що таке часто трапляється у далеких морях. Зустріч із підводними людьми завжди загрожує бідою.
— Але ж ми вже зустрічалися з ними одного разу, — заперечила Люсі. — Давним-давно, у Кейр-Паравелі, вони вийшли з моря і співали на нашій коронації.
— Мені здається, то були інші, Лу, — сказав Едмунд. — Вони почувалися на суші так само вільно, як і під водою. А ці, швидше за все, так не можуть. Якби могли — то, мабуть, давно б уже вийшли й напали на нас. Дивіться, вони мають загрозливий вигляд.
— У будь-якому випадку… — почав Дрініан, але йому не дав договорити гучний сплеск і крик вартового: «Людина за бортом!»
Почалася метушня. Кілька матросів стали підніматися на марс, аби спустити вітрило, інші кинулися вниз, на весла, а Рінс, що стояв на вахті, круто вивернув стерно, щоб розвернути корабель і підібрати людину, яка впала за борт.
Та незабаром усі побачили, що це була не зовсім людина. Це був Ріпічип.
— Знову ця миша, нехай йому трясця! — розсерджено вигукнув Дрініан, не на жарт розлютившись. — Із ним одним більше гармидеру, ніж з усією командою! Вічно знайде, куди сунути свій хвіст! Моя б воля, я б його на ланцюг посадив! Чи висадив би на безлюдний острів! Ні — краще б обстриг йому вуса! Де він, цей поганець?!
Уся ця гнівна тирада аж ніяк не означала, що Дрініан Ріпічипа не любив. Навпаки — він його дуже любив і тому неабияк злякався за нього, через що й розсердився. Так буває, коли дитя вибігає на дорогу перед машиною і його мати сердиться на нього набагато більше, ніж будь-який незнайомець.
Ніхто, зрозуміло, не боявся, що Ріпічип потоне, бо він був чудовим плавцем. Однак Люсі, Едмунд і Дрініан, які знали, що відбувається під водою, ні на мить не забували про гострі списи підводних вершників.
За кілька хвилин «Зоряний мандрівник» повернувся туди, де на хвилях підстрибував Ріпічип. Він щось схвильовано вигукував, але оскільки в рот йому весь час хлюпала вода, ніхто не міг нічого розібрати.
— Тепер він про все розповість! — сказав Дрініан і поспішив першим кинути мишачому королю мотузку. — Усе гаразд! — крикнув він матросам. — Розходьтеся по місцях! Уже мишу я і сам як-небудь витягну!
І щойно Ріпічип, чий смух уже неабияк зважнів від води, почав тяжко підійматися по мотузці, Дрініан нахилився вперед і зашепотів:
— Мовчи! Не кажи ані слова!
Та коли змоклий миш опинився на палубі, виявилося, що до морських мешканців йому й діла немає.
— Солодка! — пищав він. — Солодка!
— Ти про що? — роздратовано перепитав Дрініан. — Та припини ж ти бризкатися!
— Кажу ж вам, вода зовсім не солона! — гарячкував Ріпічип. — Солодка! Не солона!
Спершу ніхто не звернув на його слова ніякої уваги, аж тоді Ріпічип проспівав давнє пророцтво:
— Дай-но мені відро, Райнельфе! — наказав Дрініан. Зачерпнувши з моря води, він витяг відро за мотузку й поставив на палубі. Вода у відрі блищала, мов скло. — Чи не бажають ваша величність скуштувати першими? — звернувся Дрініан до Каспіана.
Король підняв відро обома руками, підніс до губ, сьорбнув спочатку трошки, а потім заходився пити великими ковтками. Коли він нарешті відірвався від води й підвів голову, усі помітили, що його обличчя невловно змінилося. Очі, щоки, лоб — усе стало нібито яскравішим, більш живим.
— Так, — промовив він. — Вона зовсім солодка. Це справжня вода. Не знаю, що тепер зі мною буде. Цілком можливо, що я навіть помру. Але такою смертю і померти не шкода.
— Тобто? Що ти маєш на увазі? — запитав Едмунд.
— Вона схожа на світло, — пояснив Каспіан.
— Точно! — кивнув Ріпічип. — Світло! Світло, яке можна пити. Може, ми вже підійшли до самого краю світу.
Запала коротка мовчанка, потім і Люсі опустилася на коліна й схилилася до відра.
— Яка смачна! — промовила вона. — І така… міцна. Нам тепер, певно, і їсти не захочеться.
І тоді вже всі, хто був на борті, по черзі напилися тієї незвичайної води, а потім ніхто довго ще не промовляв ані слова, так усім стало добре. Далі всі помітили й інше: як ви пам’ятаєте, з того часу, як корабель залишив острів Раманду, навколо весь час було забагато світла. Сонце було завеликим (хоча й не дуже спекотним), море — надзвичайно яскравим, і навіть повітря навколо наче сяяло. Світла не стало менше, а можливо, й навпаки, але всі тепер переносили це набагато легше. Їм зовсім не боляче було дивитися на сонце, навіть не кліпаючи. Обличчя їхні сяяли, а з ними дедалі яскравішими та світлішими ставали і палуба, і вітрила, і кожен канат на кораблі. А наступного ранку з-за обрію вийшло сонце — та яке сонце! У п’ять чи шість разів більше за звичайне, і на його тлі було видно кожне пір’ячко величезних білих птахів, що летіли зі сходу.