Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Я ще жодного разу такого не бачив, Міцний Молоте, — озвався до нього Улхарт. Роран розплющив очі й побачив перед собою старого воїна, що тримав за повіддя його Сніговія. — І навряд чи ще раз колись побачу відчайдуха, який наважиться перелетіти через воза й упасти на голови ворогам, ніби орел з неба. Ти добре попрацював, юначе, однак бережи себе. Бо якщо сподіваєшся вернутись живим до своєї коханої, то я б не радив тобі стрибати з коней і самотужки кидатись на п'ятьох ворогів. Будь трішки обачнішим.

— Я пам'ятатиму твої слова, — відповів Роран і забрав в Улхарта повіддя Сніговія.

За якийсь час усі солдати, які не зазнали ран, почали оглядати ворожі вози й доповідати Мартландові про той вантаж, який на них перевозився, а граф уважно занотовував почуте, щоб потім прозвітувати Насуаді. Дівчина наказала своєму загону звертати увагу навіть на такі дрібнички, адже вони могли допомогти їй розгадати подальші плани Галбаторікса. Роран і собі приєднався до воїнів, розрізаючи мішки на кількох останніх возах. Там була пшениця, а ще солдатські уніформи. Упоравшись із возами, повстанці перерізали горлянки всім бикам, тож невдовзі дорога під їхніми ногами обернулась на справжнє криваве багно.

Це було страшенно гидке видовище, та Роран розумів, що тварини не мають потрапити назад до війська Галбаторікса, й сам би, не вагаючись, дістав ножа, якби його попрохали допомогти. Ясна річ, биків можна було спробувати забрати до варденів, та, на жаль, ці тварини були надто повільними й неповороткими. Навіть якби повстанці прив'язали їх до своїх коней, то вони навряд чи витримали б їхній темп, а варденам потрібно було якнайшвидше вшиватися з ворожої території.

Потому один із повстанців дістав із сідельної торби смоляний факел, ударив кресалом об кремінь, підпалив його й помчав увдовж обозу, аж доки полум'я не охопило геть усі вози. Вкинувши факела до останнього з них, воїн хутко повернувся до загону.

— По конях! — гаркнув Мартланд.

Сівши на Сніговій, Роран відчув якусь неприємну пульсацію в ногах й пришпорив свого скакуна, щоб порівнятися з Карном. Вершники тим часом вишикувались у колону по двоє, а їхні коні нетерпляче били копитами об землю, бажаючи якнайшвидше опинитись подалі від вогню.

Нарешті Мартланд махнув рукою й риссю помчав уперед. Загін не змусив себе чекати й подався за своїм ватажком, залишивши позад себе палаючий обоз і здалеку нагадуючи намистинки, нанизані на нитку дороги.