Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Невдовзі мандрівники дісталися до гранітного поля завширшки в тисячу футів, з одного боку якого височіла похила скеля, що складалась із восьмигранних колон, створених самою природою. Інший бік кам'яного поля ще й досі був поглинутий туманом.
Тоді Орик звів руку й мовив:
— Поглянь, оце і є Аз Кнурлдратн.
Ерагон спохмурнів, бо скільки не придивлявся, все одно не міг розгледіти в цій пустельній місцині нічого цікавого.
— Ну й де ж ваш кам'яний ліс? — здивувався Вершник.
Орик тим часом зліз зі свого поні, віддав повіддя одному з воїнів, що стояли в нього за спиною, і мовив:
— Ходи за мною, Ерагоне.
По цих словах вони разом закрокували в напрямку туманної хмари — Орик робив величезні кроки, щоб не відставати від юнака, а Вершник, навпаки, дрібно перебирав ногами, щоб не випереджати свого супутника. Невдовзі Ерагонового обличчя торкнувся холодний і вологий туман. Пара була такою густою, що він не бачив нічого навіть на відстані витягнутої руки, а за мить перестав розуміти, де має бути земля, а де небо. Проте безстрашний Орик продовжував упевнено крокувати вперед. Ерагон натомість виглядав трохи розгубленим і йшов, витягнувши вперед руку, щоб не наштовхнутися часом на щось, що могло бути сховане в цій туманній завісі.
За кілька хвилин гном зупинився на краю велетенської розколини, що поділяла гранітне поле на дві частини.
— А тепер бачиш?
Ерагон роззирнувся туди й сюди, але туман був так само непроглядний, як і раніше. Він уже хотів був розкрити рота, аби сказати, що нічого не змінилось, аж раптом помітив праворуч від себе якусь гру світла й тіні. Невдовзі крізь туман стали вимальовуватися дивні обриси.
— Я не… — замовк на півслові юнак, відчувши легкий подув вітерцю й помітивши, що туман став не таким густим. З нього виринули попелясті стовбури велетенських дерев із голим поламаним гіллям. Тепер їх оточували десятки дерев, що нагадували прадавні кістяки. Ерагон торкнувся долонею одного зі стовбурів — кора була такою ж холодною і твердою, як сам камінь, а подекуди її вкривали парості білого лишайника. У Вершника аж мурашки по шкірі пробігли — він не був надто забобонним, та цей примарний туман, зловісна напівтемрява й самі дерева — похмурі й таємничі — викресали в його серці іскорку страху.
Юнак облизав пересохлі губи.
— Але звідки вони тут? — прошепотів він.
Орик знизав плечима й собі майже пошепки став розповідати:
— Дехто вважає, що цей кам'яний ліс створив Гунтера. Створив тоді, коли створював із порожнечі саму Алагезію. А дехто каже, що ці дерева витесав Хелцвог, бо кому, як не йому, богу каміння, потрібен був сад із кам'яних дерев. А дехто говорить, ніби ці дерева багато віків тому засипало землею під час землетрусу. Потім вони згнили й обернулися на каміння.
— А хіба так буває?
— Одному богу відомо. Хто ж, окрім нього, може знати відповіді на всі загадки, які існують у цьому світі? — відповів Орик і став розказувати далі: — Наші пращури знайшли ці дерева першими, адже стали видобувати тут граніт понад тисячу років тому. На той час грімстборітхн Дургрімст Інгейтум Хвалмар Лакханд відмовився від шахт і наказав своїм каменярам вирубувати зі скель ці дерева. Вони звільнили з кам'яних оков майже п'ятдесят дерев, аж доки Хвалмар не зрозумів, що в нетрях гори Тардур їх можуть бути цілі тисячі. Потому наші каменярі припинили роботу, але ця місцина заполонила уяву нашого народу, й відтоді сюди приїздив кнурлан від кожного клану. Вони працювали тут, щоб звільнити з гранітних оков якомога більше дерев, а дехто з них присвятив цьому все своє життя. Невдовзі в гномів з'явилася ціла традиція, пов'язана із цим кам'яним лісом. Клани стали присилати сюди тих нащадків, що мали в голові вітер, і вони працювали тут під наглядом майстра-каменяра.
— Ох і нудна ж це, мабуть, робота…
— Так, але вони мали досить часу подумати над своїми лихими вчинками. — Орик провів рукою по бороді. — Ніде правди діти, мені й самому довелось попрацювати тут кілька місяців, коли я був неслухняним хлопчиськом. Мені тоді виповнилось усього тридцять чотири.
— І що, ти справді думав над своїми вчинками?
— М-м-м… Не зовсім… Робота була настільки нудною, що я звільнив від каміння лиш одну гілляку, а потім утік і приєднався до мисливців Вреншрргн.
— Ти маєш на увазі гномів із клану Вреншрргн?
— Саме так, до клану Вреншрргн, що твоєю мовою означатиме — Вовки Війни. Ставши одним із них, я напився елю й зовсім п'яний подався з ними на полювання. Саме тоді мені й спало на гадку вбити кабана, а потім принести його до Ротгара, аби той більше на мене не гнівався. Це була одна з найбільших дурниць, які я утнув за все своє життя, бо навіть найдосвідченіші наші воїни бояться полювати на награ. А я ж тоді був звичайнісіньким шмаркачем, який навіть зброї до пуття тримати не вмів. Проте відступати було нікуди, я ж бо заприсягнувся перед рештою мисливців, що обов'язково це зроблю, тож конче мав виконати свою обіцянку.