Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Дав би Бог, щоб мені пощастило.
Відвернулося умисно плечима до Єлени, зосередившись на mademoiselle Філіпов, шукаючи її очей та її уваги.
— Ви неодмінно чули це, панно, й не раз, від осіб, які втішаються великою повагою й авторитетом, коли їх питають про якусь максиму, що нею людина могла б у житті безпечно керуватися, себто припис на життя, короткий, простий, зрозумілий. «Чинити так, щоб ніколи не соромитися за свої вчинки». Чули ж, панно, чи не так?
… Важко спіткати більшу нісенітницю! Те, чого ми соромимося, і те, чого не соромимося, — власне завдяки цьому одна людина відрізняється від іншої, що не всі соромляться того самого, не однаковою мірою, не в тій самій ситуації, не супроти тих самих людей. Він робить мене мною — мій сором.
… А тепер уявіть собі, панно, особу, яка не соромиться жодних своїх учинків. Існують дві можливості: або вона — найбільший безсоромник, якого земля носить, і не соромиться геть нічого; або від самого початку чинить згідно з непорушним почуттям сорому: дитина, яка соромиться того самого, що й дорослий, дорослий, який соромиться, наче дитина, старий із соромом юнака, юнак із соромом старого на смертному одрі. Уявіть-но це собі, панно. Хто це? Хто це?
Крістіна запитально подивилася на Єлену.
Панна Муклянович схрестила руки на грудях і закопилила губи.
— Так? Так? «Найбільший безсоромник, якого земля носить»! Та що ж це за інвектива, питаю я вас! Це комплімент! Це найвище щастя і мета людського життя! Безсоромна, вільна від сорому, так!
… Отож, не існує, але соромиться! Я не хотів цього казати — проте скажу: не існує, позаяк соромиться. Мій сором починається там, де закінчується «я»; «я» становить межу сорому. Й справді, людина, якою цілковито керує сором, — це людина, яка не існує. Вона немов той листок, котрим вітер кидає навсібіч, не з його власної волі, а з волі вітру, тобто випадкових поштовхів стихії. Шумовиння на гребені хвиль.
… Людина існує тільки тоді й тільки доти, доки чинить усупереч сорому. Ба більше: не «всупереч», бо тоді сором і далі мав би над ним владу, — а п о п р и сором, тобто абсолютно не зважаючи на його вказівки, не пам’ятаючи про нього, ніколи й у жодній ситуації сорому не зазнаючи.
… Натомість люди, які залишаються під владою сорому, неіснуючі люди, — скількох ми зустрічаємо щодня!
… Єдине почуття несхибно відрізнить людину від видимості людини: нудьга. Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикається чогось істинного, таємниця таємниці, загадка розв’язує загадку. Але скількох таких людей, панно, ви знаєте? Ви бували в салонах і бачили сотні цих лялечок, заморожених між пристойністю і конечністю. Вони не мусять їздити до Сибіру; вони народилися у Лодзі, помруть у Лодзі, люті перемерзають крізь їхні душі.
Сілося випростано, обперши подушку на стіну біля вікна. Смикнута для підтримки нога опиралася, від коліна пішов протестуючий сигнал, аж засичалося протяжно.
— Боляче? — зажурилася Єлена, вмить змінюючи тон і позу.
— Цей порошок…
— Він був снодійний, лікар сказав…
— Мабуть, уже досить відлежався. — Помасувалося ногу. — Біль, так, дорогі мої, отож існує біль тіла, вколеш шпилькою, поріжеш шкіру, зламаєш, ушкодиш — тіло негайно про це повідомить. Але біль душі… Тут панна Єлена може мати рацію, — це різновид закріпачення. Іноді мені здається…
… Уявіть собі, панно, що висиш на мережі сталевих ниток, напнутих між тисячами людей, твоєю сім’єю, знайомими, сусідами, «товариством», і кожна нитка закінчується гаком із задирками, встромленим у м’язи, у кістки… А тепер — тепер спробуй-но поворушитися проти рухів інших, то зламаєш собі хребет, тепер спробуй сказати що-небудь проти інших горлянок і язиків, то вирвеш свого язика, а тепер запереч Соромові!
Mademoiselle Філіпов слухала вже без веселощів, і вже не пускала очима бісиків вбік варшав’яки. Те, що вся ця арґументація була спрямована передусім до Крістіни, наче вона стала ad hoc судом для винесення вироку, на який очікують сторони, — все це її спантеличило та якось засмутило.
— А-але — але чому ви обоє говорите про це, не як про прикру недугу, а як про прокляття? Навіть ви, ви теж. А сором. — Що, краще, якби його не було? Тоді як би ми дізнавалися, що робимо щось лихе? Як це? — Украду й не маю цього соромитися? Збрешу й нічого, навіть не почервонію?
… I’m sorry, I… може, я не розумію, мабуть, що не розумію, ви розмовляєте про щось інше, це метафори, ви хочете щось сказати одне одному попід словами, — так, але… сором — це добре! Сором — це добре, сором потрібен, завдяки соромові людина живе поруч із людиною у братерстві, а не як вовки, голодні й хтиві. Подумайте про це!