Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
А воно сходило над Україною, те сонце Клечальної неділі, весело вискалювалось на світ божий, хоч і брехали собаки на нього, хоч і війна тут знов заварювалась, і сяяло воно однаковісінько — і собакам, і пташкам, які стрічали його щебетанням, і однокрилівцям, і нашим козакам, і катюзі Оникію Бевзю, і волошкам у житі, і панові Овраму Роздобудькові, що десь там іще висів, мабуть, у мішку, під вікном у архієрейської небоги.
І люди в місті Мирославі гомоніли вже, служачи службу невсипущому богові воєн: виступало військо, простуючи на край Долини, на зустріч з ворогом, чухрали теслярі якісь колоди, по кузнях де-не-де вже стукотіли молоти, хоч і була неділя, ще й клечальна, коли робота є смертний гріх.
— Пора й нам до діла, мамо, — потягаючись, заклопотано сказав Михайлик.
— Пора, — кивнула й паніматка.
— Куди це ви? — спитав Прудивус.
— До кузні, — поважно відповів коваль.
— До нас так-таки й не пристанеш? — скинувся Іван Покиван, беручи парубка за лікоть. — Ти ж лицедій — од Бога!
— Я — коваль од Бога, — і Михайлик розкрив свою долоню, на якій спокійно вмістилось би десятків зо два крашанок. — А шаблі куватиме хто?
— Та й на війну ми, мабуть, підемо-таки, — мовила неня.
— Всі ми тепер, матусю, на війні, — сумно зітхнув Прудивус.
— Бо все ж — задля звитяги, — додав і Покиван. — Чи в кузні, чи в війську… чи в нас, на кону, на службі в самої богині Мельпомени, яка теж воює разом з нами супроти гетьмана Гордія Однокрила.
— Хіба ж це — не війна, — заговорив Прудивус, — ось така, наприклад, інтермедія, де запорожець співає… — І лицедій почав на вулиці страшенним басом виспівувати раннім ранком арію, складену тогочасними віршами:
— Хіба ж це — не війна? — спитав Данило Пришийкобиліхвіст, якому також, хоч-не-хоч, треба було взятись до вмовляння, бо ж уся їхня лицедійська справа могла сконати. — Війна ж?
— А далі, — переконував Прудивус коваля Михайлика, — далі цей запорожець… досі в наших виставах це був я, а тепер будеш ти, доміне Михайлику… запорожець ховається, а приходить пан шляхтич, — оцей ось Данило, товсте рило, приходить полювати…
— На вовків?
— На вовків — страшно ж! На перепелиці… — і Прудивус, трішки зніяковівши, замовк, бо круг них, приваблені піснею Прудивуса, вже нуртували люди, що зразу ж оточили улюбленця, і юрба зростала щохвилини, слухаючи переказ старої школярської кумедії, що її панове лицедії мали намір небавом показати мирославським глядачам.
— Що ж має бути далі? — зацікавившись, нетерпляче спитав Михайлик.
— Ти ж не хочеш до нас приставати!
— Хочу, — признався Михайлик.
— Синку!? — вражено скрикнула мати.
— А мені ж, ненько, всього хочеться. І лицедієм побути, і попом, і паном, і пастухом, і гетьманом, і теслею, і скрипалем, і диким туром, і житнім колоском, і будяком. Але ж… — і він помовчав. — Я ж бо — коваль! — і знову запитав у Прудивуса: — Що ж має бути далі на кону?
— Що ж далі! — ворухнув вусом Тиміш, бо в нього запал зразу пропав, коли він збагнув, що хлопчину вговорити не пощастить. — Далі нецікаво: два білоруси-гречкосії приносять панові живого яструба. А той панок — пани ж бо люди вдячні! — велить їх за теє вибити, бо ж, мовляв, хлопська відвага білорусів родиться від помочі москаля та козака… Хіба ж це — не війна?
— А далі?
— Далі… пан шляхтич нахваляється вогнем і мечем сплюндрувати знов не тільки святий Київ, а й усі наші землі до Полтави, щоб звідти вдарити на Москву, де поляки, бач, не так уже й давно побували і куди їм знову зараз дуже кортить…
— Ну, а далі ж?
— Зачувши панські похваляння, ти, Михайлику, запорожець тобто, візьмеш доброго дрюка, покличеш на поміч добрих сусідів…
— Москаля? — спитали з юрби.
— А то кого ж!.. Покличеш москаля з білорусами на допомогу та вже з ними разом тих панів мостивих добрим гуртом будете так сильно лупцювати, так дуже духопелити.
— Гамселити, — підказав Покиван.
— Товкмачити, — підказали з юрби.
— Дубасити!
— Гріти! Періщити!
— Гатити! Молотити! Дубцювати!
— Хворостити! Хвоїти! Шпарити! Чухрати!
— Окладати! Банити! Пужити! Шмагати!
— Трощити! Гепати! Гилити! Голомшити! Кулачити! Маніжити! Локшити! Потрошити!