Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Передихнувши нарешті, він уже й рота був роззявив, щоб відповісти віроломній панночці вбивчим словом, але бовкнути нічого не встиг.
Зненацька загули на мирославському соборі дзвони, так несподівано жваво загули, як вони й не гули ніколи досі, як і не повинні вигравати раннього ранку, скликаючи до утрені, бо ж благовістять, звичайно, не в усі дзвони, а в один, а таке веселе бамкання бува хіба що під Великдень, коли «дочитують Христа», або святять коло церкви паски, а чи в ранній обідні на Воздвиження, коли співають велике славословіє, або ж тоді, нарешті, коли в городі скоїлося щось видатне — велика радість а чи велика біда… Ось чому в архієрейськім саду всі на хвилину завмерли: веселий гармидер, залунавши над містом, в серцях вільнолюбивих мирославців не міг не збудити почуття непевної тривоги.
Всі перехрестилися.
Здивовано перехрестилась і Ярина Подолянка і, наче й зовсім забувши про свого нічного Кохайлика, разом з усіма обернулася до дев’яти глав собору: що ж там сталося? Сполох? Тривога? Чи радість?
А коли дзвони так само раптово й замовкли, Михайлик, похиливши голову і аж наче постарівши зразу літ на десяток, почимчикував швиденько геть із того осоружного саду, ошелешений і очманілий після всього, що сталося з ним ось тут, — а всі, хто був у садку, посунули на Соборний майдан, миттю й забувши чудну розмову архієрейської панночки з якимось пренахабним парубійком.
А наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів:
— Я сам, мамо, я сам!
— Сам!
І знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика, так підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін.
Хлопець прожогом вискочив з архієрейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі.
Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати:
— Я сам, мамо, я сам!
Йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво…
А дзвони не вгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ, либонь, волала з ковалем Михайликом:
«Я сам, мамо, я сам…» — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний.
«Я сам! Я сам! Я сам!» — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний.
«Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… сам-м-м-м-м-м!» — поважно бамкав важенний тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на ґвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. «Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!»
КНИГА ДРУГА
ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ, КЛЕЧАЛЬНА
Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…
А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан Бог.
Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.
Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.
Дзвонив знічев’я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.
Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, — старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих, і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.