Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Хвалу Божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п’ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це так шпарко й весело, і все це так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської Божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні.
Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломій Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював, аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так, бувало, надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад.
І Саливон, і дід Копистка — обидва прощалися з дзвонами, двоє старих людей, що для них хвилини благовісту бували найсолодшими хвилинами існування, коли биття їхніх сердець могла чути вся Калинова Долина.
Доручивши здоровенне крицеве серце старшого дзвона одному з хлоп’яків, котрі з самісінького ранку топтались на дзвіниці, чекаючи щасливої хвилини, коли ж нарешті їм дадуть хоч трохи побамкати, дід Варфоломій Копистка, припавши грудьми до тисячопудового мідного тіла, що на його нижньому пояску перебігали літери «Літа Божого тисячу шістсот якогось там… сольян бисть святій Покрові», грудьми своїми сприймав старий жебрак дуже бриніння дзвона, його спів, його рев, його плач, та й сам він, дід Варфоломій, мало не плакав, прощаючись із оцим велетнем, що з нього дивувалися сторонські купці та всякі гості, котрі прибували в город Мирослав з усіх кутків Європи, з Ближньої та Середньої Азії.
Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломій Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя, і не думав же він тоді, що ось так доведеться…
Голоси мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини, трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерл гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдаю, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості.
Варфоломієві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цієї втечі…
Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив’язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія.
— Тату, йдіть снідати! — гукала вона.
Та Саливон Глек не вгавав.
— Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи?
Але старий не зважав.
— От уже не люблю, коли ось так…
Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкла, марно дожидаючи, коли ж нарешті батько весь видзвониться або ж передасть мотузки Варфоломієві Копистці.