Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Коли мішок спустили на землю, не могли зразу й розв’язати, таким хитромудрим циганським вузлом зашморгнула його Мар’яна, а наш Михайлик аж на місці встояти не міг, бо ж пан Оврам тримався в мішку дуже дивно.

Пан Оврам Роздобудько, уродзони шляхтич. мекав.

Так, так, він мекав, як звичайнісінький баран.

«Ума за ніч стерявся!» — зі страхом подумав Михайлик.

Та коли й випустили пана Оврама. він виявився й не паном Оврамом зовсім, і не був анітрішки схожий на того чепуристого красеня, що його циганочка серед ночі заганяла при Михайликові ж ось тут в цей самий мішок, — пан Оврам був анітрішки не схожий на самого себе (чого тільки не може статися з людиною в клечальну, русальну ніч!), бо з мішка зненацька вискочив… прездоровий баран.

— От ворожка анахтемська! — сам собі сказав Михайлик.

— Яка ворожка? — обернулась до нього матінка, що нічого ж не знала про перевтілення Оврама в барана. — Яка ворожка?

— Та Мар’яна ж! Це ж вона цього баранчика зробила?

— Ума стерявся! З чого зробила?

— Не з чого, а з кого! — буркнув Михайлик і звернувся до барана: — Пане Роздобудьку! Гей, пане…

— Ме-е-е-е-е! — голосом Оврама Роздобудька вишкірився на Михайлика баран, аж хлопець відсахнувся, еж він і завше був несміливий і, мабуть, дременув би вже звідти геть, коли б, обернувшися, щоб чкурнути навтьоки, не наштовхнувся на панну Ярину.

— Навіжений! — сказала панна Ярина таким голосом і так байдужливо поглянула на парубка, ніби стріла його вперше в житті.

— Яринко, серце! — спалахнув хлопець. — Що ж це воно з паном Роздобудьком?

— З котрим це паном Роздобудьком? — здивовано спитала вона.

— Яринко, люба!?

— Чого тобі, хлопче? — холодно спитала Подолянка.

— Це ж я!

— А хто ти?

— Це ж я, Кохайлик!

— Я тебе не знаю, хлопче.

— Чи ти не сказилась! — визвірився на кохану панночку цей сіряк. — Чи ж не ти мене ось тут сама сьогодні вночі… — і він кивнув на вікно.

— Що «я»? Що «тебе»? Що «сама»? Що «вночі»? Чи він, можливо, не при розумі? — спитала вона в людей.

— Як же — не при розумі! — ахнув Михайлик. — Та ти ж сама сьогодні пана Роздобудька…

— Якого пана? — спитала Подолянка.

— Таж ось цього, — і він уклонився баранові: — Скажіть хоч ви, пане Овраме…

Вибухнув регіт.

— Божевільний-таки, — сказав хтось у гурті, а мама схопила за рукав свого Михайла, щоб вивести мерщій далі від гріха.

Гайдуки були кинулися вхопити навіженого нахабу, та панна Ярина звеліла:

— Не руште! — Потім, звернувшись до Михайлика, сказала: — А-а, здається, вже знаю… Чи не ти оце, мамин синку… чи не ти, бува, до мене вчора сватався?

— Та звісно ж я! — необачно вигукнув простодушний Михайлик, і всі зареготали знову, загомоніли, а Михайлик, скраснівши, мов жарина, скам’янів.

Не міг з місця зрушити, щоб утекти від сорому вселюдського.

Не міг ні слова мовити.

Не міг передихнути.

Та й червонів усе дужче та дужче, і здавалось, бідолашний хлопець згорить на пні.