ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

ІНДОКТРИНАЦІЯ ЗВИЧАЙНИХ ЧОЛОВІКІВ ДО НАДЗВИЧАЙНИХ УБИВСТВ

Один із найяскравіших прикладів, що ілюструє моє дослідження, як звичайних людей втягують у злі справи, чужі їхній попередній історії й моральним цінностям, походить із видатного відкриття історика Крістофера Броунінга. Він підрахував, що у 1942 році приблизно 80% жертв Голокосту були ще живими, а через одинадцять місяців — було вже мертвих 80%. За цей короткий період Endsolung («остаточне розв’язання» Гітлера) зміцнилося появою у Польщі великої кількості мобільних загонів, що здійснювали масові вбивства. Цей геноцид вимагав мобілізації масштабної машини вбивств, і водночас працездатні німецькі солдати були потрібні на виснажливому радянському фронті. Більшість польських євреїв жили в маленьких містечках, а не великих містах, тож питання, яке Броунінг уявно ставив німецькому командуванню, звучало: «де в цей критичний рік війни вдалося знайти робочу силу для такого вражаючого, з погляду логістики, досягнення в масових убивствах?»[289].

Відповідь він знайшов у архівних матеріалах щодо нацистських воєнних злочинів, де занотовано дії 101 резервного поліцейського батальйону, що складався приблизно з п’ятисот чоловіків із Гамбурга. Це були сімейні люди старшого віку, застарі для призову в армію. Вони походили із робітників і низів середнього класу, не мали досвіду роботи у військовій поліції. Це були новобранці, відряджені до Польщі без жодного попередження чи роз’яснення щодо виконання секретної місії — повного винищення всіх євреїв у віддалених поселеннях. Тільки за чотири місяців вони особисто застрелили щонайменше 38 000 євреїв, а інших 45 000 депортували до табору смерті в Треблінці.

Спершу командир повідомив їм, що батальйон повинен виконати складну місію. Проте додав, що будь-хто може відмовитися страчувати тих чоловіків, жінок і дітей. Записи свідчать, що спершу приблизно половина поліцаїв відмовилися і дали змогу іншим резервістам займатися масовими вбивствами. Однак з часом переміг процес соціального моделювання — залучені до розстрілів резервісти викликали почуття про вини у тих, хто відмовився, і водночас діяв звичний конформістський тиск групи: «як на нас дивитимуться бойові товариші?». До кінця смер тоносної мандрівки майже 90% членів 101 батальйону сліпо підкоряли ся командиру й власноруч розстрілювали євреїв. Багато хто із гордістю позував для фотографій, що робилися зблизька і під час самого вбивства євреїв. Як і на фотографіях знущання з в’язнів в Абу-Ґрейб, на своїх «трофейних фото» ці поліцаї приймали позу гордих винищувачів єврейської загрози.

Броунінг підкреслює, що не існувало якогось особливого відбору, ані самовідбору до батальйону, особистих інтересів чи кар’єризму, які пояснювали би влаштовані ними масові вбивства. Навпаки, всі вони були настільки «звичайними», наскільки це можна уявити — доки не опинилися в новій ситуації, де отримали «офіційний» дозвіл і заохочення знущатися з тих, кого назвали «ворогами». У проведеному Броунінгом глибокому аналізі цих щоденних злочинів найочевиднішим є те, що ці пересічні чоловіки належали до потужної авторитарної системи, країни політичної поліції, що ідеологічно обґрунтовувала винищення євреїв, і перебували під впливом інтенсивної індоктринації моральних принципів дисципліни, лояльності і обов’язку перед державою.