Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет
- Автор: Кузьо Тарас
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ДУХ I ЛIТЕРА
- ISBN: 978-966-378-622-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет». Краткое содержание книги:
ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ ТА ЕТНІЧНИЙ ШОВІНІЗМ
Радянська національна політика заохочувала шовінізм у ставленні до мов і культур неросійських народів, особливо української та білоруської, носіїв яких особливо наполегливо схиляли до русифікації. Три східнослов’янських народи мали стали осердям майбутнього російськомовного Homo sovieticus. Росіяни та російськомовні радянські громадяни дивилися на українську та білоруську мови зверхньо, як на селянські діалекти, що мали зникнути, поступившись російській, яка сприймалася як мова модерності. Подібна зневажлива політика щодо регіональних мов була очевидною у Франції, Великій Британії та інших країнах Європи до 1960–1970-х років.
Спротив поширенню вживання української мови після 1991 року виник тому, що значна частина носіїв російської не змогла змиритися зі змінами у мовній ієрархії в незалежній Україні. Так само, як і під час «коренізації» 1920-х років, росіянам «не подобалося щодня чути про свою належність до колишньої великодержавної нації і теперішню потребу приносити жертви на користь раніше пригноблених народів»[1159]. Українці, які глибоко засвоїли радянські міфи про «дружбу народів», категорично заперечували проти визнання росіян національною меншиною. Починаючи з 1930-х років радянська національна політика визначала росіян як «перших серед рівних»[1160]. Виняткове становище росіян з особливою яскравістю відбив знаменитий тост Сталіна у травні 1945 року, у якому їх було названо «найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» та «керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Анна Фурньє з’ясувала, що в незалежній Україні протидія зростанню впливу української мови корелювала не так з уявними «загрозами» для російської, як з відмовою визнати перехід останньої до розряду мов меншин, що відбувся паралельно з підвищенням статусу української мови, котру багато хто зневажав як «селянський діалект», до рівня державної[1161].
Лівопопулістські політичні партії та Партія регіонів регулярно грали на остраху людей перед перспективою «українізації» під час виборчих кампаній, а російські медії ще більше розпалили його під час Євромайдану. Зарозумілий погляд на українську мову та культуру був поширеним явищем у роки президентства Януковича, що загострило міжрегіональну напруженість і збільшило електоральну підтримку партії «Свобода». Не реалізована у лютому 2014 року спроба скасування суперечливого мовного «закону Ківалова-Колесніченка», який свого часу підніс російську мову до рівня регіональної на сході та півдні країни, була використана як «доказ» буцімто передбачуваної русофобії лідерів Євромайдану.
Слід зазначити, що у 2012 році «закон Ківалова-Колесніченка» прийняли з численними порушеннями регламенту. Перший заступник голови фракції «регіоналів» Михайло Чечетов похвалявся: «Можна оцінити красу гри Партії регіонів, коли ми наших політичних опонентів розвели, як кошенят»[1162]. Венеціанська комісія Ради Європи піддала критиці цей закон, оскільки він ставив російську мову, що не була загроженою, у привілейоване становище порівняно як з іншими мовами меншин, так і, в частині регіонів, із державною українською[1163]. У лютому 2018 року закон було скасовано Конституційним судом України.
Українофобія в Росії різко зросла після Помаранчевої революції та обрання президентом Віктора Ющенка. Хвиля російського націоналізму, ксенофобії та шовінізму стрімко пішла вгору в 2005–2007 роках, у відповідь на Революцію троянд та Помаранчеву революцію. Другий підйом цих настроїв припав на 2011–2012 роки, коли після масових протестів у Росії Путін здійснив правий поворот, дійшовши висновку, що Росія перебуває у стані війни із Заходом, який режисує змови задля її ослаблення. Ще у 1990-х роках офіцери трьох головних розвідслужб Росії — Служби зовнішньої розвідки, ФСБ та ГРУ — не вірили, що «холодна війна» залишилася в минулому. ГРУ і надалі бачило себе організацією, «залученою до активного конфлікту»[1164].
1159
Tepi Мартин, Імперія національного вирівнювання: Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) (Київ: Критика, 2013): 456.
1160
Мартин, Імперія національного вирівнювання: 582–94.
1161
Anna Fournier. ‘Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainianisation in Central and Eastern Ukraine’, Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 3 (2002): 415–33.
1162
‘На Украине случился новый политический кризис’, Первый канал, 8 июля 2012.
1163
European Commission for Democracy through Law. ‘Opinion on the Draft Law on Languages in Ukraine, CDL-AD(2011)008 (30 March 2011), Art. 74, 99, 105–8, 111–16: Venice Commission.
1164
Mark Urban. ‘Vladimir Putin Took Aim at the West — GRU Spies Pulled the Trigger’, The Sunday Times, 7 October 2018.