Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ось це й підозріло.

— А в чому суть підозр? Ось гроші, ось наші умови.

— Стільки грошей просто так не платять.

— А ми й не платимо просто так. Ми платимо за ваше ім’я, авторитет, напрацьований роками. Якби влада була розумнішою, вона б чимдуж мусила бігти до вас, щоб залучити до лав своїх прихильників.

— Для чого? І так відомо, що я — стовп самодержавства.

— Іване Карповичу, давайте начистоту. Якщо ми готові платити за вашу прихильність, то влада — ні. Вона вважає, що ви мусите бути монархістом задарма. До того ж, — тут, я думаю, не відкрию великої таємниці: влада вас не любить. Ви для неї чужий, мужик, який замість того, щоб прислужувати та виконувати, почав свою гру, вибився у люди, став однією з найвідоміших осіб в імперії. Дуже багато впливових людей у владі вас просто ненавидять. І ось тепер подивіться на те, який вибір у вас є. Або задарма бути при владі, яка вас ненавидить, зневажає і тільки й мріє про те, щоб вдарити в спину, або за дуже хороші гроші дати можливість скористатися вашим ім’ям без будь-якого ризику. Мені здається, що вибір тут очевидний. Але вам вирішувати.

— Ні, — кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.

— Іване Карповичу, вам же це сподобалося.

— Гроші? Мені вистачає того, що я маю.

— Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?

— Не розумію, про що ви.

— Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші — велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.

Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.

— Геть звідси, — кажу йому.

— Чому, Іване Карповичу, чому?

Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.

— Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.

— Іване Карповичу! — він розгублений.

— Раз.

— Це безглуздя! — він у паніці.

— Два.

— Іване Карповичу! — він у відчаї.

— Три.

Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.

— Хто це такий? — питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.

— Шахрай, — я тягну далі.

— Вони чи зовсім подуріли? — дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.

Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.

— До Ромен, швидко! — наказую я.

Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.

— Поспішай! До поліцейського відділку! — кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. — Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!

Візник усе чує і перелякано озирається.

— Давай, давай! — кричу йому.

Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.

— Стій! — кричу візникові. Той зупиняє коней.

З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.

— Іване Карповичу, впізнаєте мене? — кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.

— Так, полковнику! — наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. —. Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.

Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.

— Ось його брудні тридцять срібняків, — викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. — Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! — я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. — Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!

— Генерале, — шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.

— Що?

— Генерале! Я вже два роки як генерал!

— О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?

— Заберіть його! — командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.

— А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.

— Якщо треба, — я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.