Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Я мовчу, він задоволено посміхається.
— Так ось, цілком можливо, що складеться ситуація, коли нинішня влада захитається. Так, зараз ми спостерігаємо патріотичне піднесення, усі тільки й говорять, що про розгром тевтонців, згадують Олександра Невського. Але німці й австріяки досить сильні, то цілком можливо, що блискавичної перемоги не буде. Війна може затягнутися. Великі втрати, порожня казна, невдоволення на місцях, економічна криза — все це боляче вдарить по авторитету влади, яка може впасти, ніби стигле яблуко. І тут важливо, у чиї руки влада впаде. Ми хочемо, щоб у наші. Ми сподіваємося, що в імперії нарешті відбудуться вільні вибори, і ми мусимо їх виграти. Для цього хочемо мати легальну та численну організацію з розгалуженою мережею по всій країні. І саме цю організацію ми пропонуємо очолити вам.
— Ні, — без жодного сумніву кажу я.
— Нагадую, що організація буде діяти виключно в межах закону. А вам ми пропонуємо двадцять тисяч як разовий платіж за вашу згоду і надалі по п’ять тисяч рублів щомісяця. Це ваша нагорода, на розбудову партії гроші будуть виділятися окремо.
— Ви що, почали друкувати рублі самотужки? — сміюся я.
— Повірте, у нас є гроші, — він ставить валізку на стіл, відкриває її. Я бачу тлусті пачки купюр. — Тут разовий платіж і сума за перші три місяці.
— Але чому я? — дивлюся на гроші, наче не можу від них відірватися.
— Бо ви дуже і дуже популярні в народі.
— Але це популярність блазня! Якісь анекдоти з моєю участю люди залюбки читають, але то ж так, забавки.
— Іване Карповичу, не прибідняйтеся. У вас величезний авторитет у народі. Люди, які читають про ваші пригоди, вважають вас справжнім героєм До того ж, ви їм соціально близькі.
— Який-який?
— Ви з мужиків, то ви для мужиків свій. Не просто свій, а такий свій, що досяг успіху. То вас послухаються. До того ж, ви вмієте запалювати людей. Ви ж змогли підняти на повстання забитих рабів у Паленій Буді. А як керували натовпом у Ромнах? Іване Карповичу, якби вибори проводилися зараз, ви б їх легко виграли, повірте мені.
— Я не хочу гратися з вогнем.
— Іване Карповичу, моя пропозиція безпечніша від більшості справ, за які ви бралися. Ви просто очолите легальну партію, виступите з кількома програмними матеріалами, цілком лояльними до влади. Кажу ще раз, наша мета — не роздмухувати революцію, це зробить війна і без нас. Тих, хто підніметься раніше, ніж треба, влада розчавить. Наша ж мета — мати сили для того, щоб ударити в той момент, коли влада захитається. Щоб обов’язково виграти. То ви нічим не ризикуєте. Зовсім.
— Мені добре і на хуторі...
— І добре! Вам не потрібно буде кудись переїздити. Живіть тут, займайтеся своїми справами, час від часу до вас будуть приїздити наші люди, щоб ознайомити з тими чи іншими заявами організації. І все! Здається, неважка робота за ті гроші, які ми пропонуємо.
— Ось це й підозріло.
— А в чому суть підозр? Ось гроші, ось наші умови.
— Стільки грошей просто так не платять.
— А ми й не платимо просто так. Ми платимо за ваше ім’я, авторитет, напрацьований роками. Якби влада була розумнішою, вона б чимдуж мусила бігти до вас, щоб залучити до лав своїх прихильників.
— Для чого? І так відомо, що я — стовп самодержавства.
— Іване Карповичу, давайте начистоту. Якщо ми готові платити за вашу прихильність, то влада — ні. Вона вважає, що ви мусите бути монархістом задарма. До того ж, — тут, я думаю, не відкрию великої таємниці: влада вас не любить. Ви для неї чужий, мужик, який замість того, щоб прислужувати та виконувати, почав свою гру, вибився у люди, став однією з найвідоміших осіб в імперії. Дуже багато впливових людей у владі вас просто ненавидять. І ось тепер подивіться на те, який вибір у вас є. Або задарма бути при владі, яка вас ненавидить, зневажає і тільки й мріє про те, щоб вдарити в спину, або за дуже хороші гроші дати можливість скористатися вашим ім’ям без будь-якого ризику. Мені здається, що вибір тут очевидний. Але вам вирішувати.
— Ні, — кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.
— Іване Карповичу, вам же це сподобалося.
— Гроші? Мені вистачає того, що я маю.
— Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?
— Не розумію, про що ви.
— Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші — велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.
Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.
— Геть звідси, — кажу йому.
— Чому, Іване Карповичу, чому?
Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.
— Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.
— Іване Карповичу! — він розгублений.
— Раз.
— Це безглуздя! — він у паніці.
— Два.
— Іване Карповичу! — він у відчаї.
— Три.
Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.
— Хто це такий? — питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.
— Шахрай, — я тягну далі.
— Вони чи зовсім подуріли? — дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.
Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.
— До Ромен, швидко! — наказую я.
Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.
— Поспішай! До поліцейського відділку! — кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. — Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!
Візник усе чує і перелякано озирається.
— Давай, давай! — кричу йому.
Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.
— Стій! — кричу візникові. Той зупиняє коней.
З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.
— Іване Карповичу, впізнаєте мене? — кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.
— Так, полковнику! — наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. —. Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.
Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.
— Ось його брудні тридцять срібняків, — викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. — Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! — я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. — Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!
— Генерале, — шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.
— Що?
— Генерале! Я вже два роки як генерал!
— О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?
— Заберіть його! — командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.
— А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.
— Якщо треба, — я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.