Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Я казино знайшов, цілий день ходив навколо, сподівався, що Поляк вийде, але не виходив він. Та й взагалі мало хто виходив із великого п’ятиповерхового будинку з голими кам’яними чоловіками під дахом чи заходив у нього. І ще дивно, що вікна першого і другого поверху були закладені цеглою.

Довелося порозпитувати. Дізнався, що гравці приїздять до казино не на день і не на два, а мінімум на тиждень. Грають у казино, розташованому в підвальному поверсі, сплять у номерах на першому і другому. Просто так всередину не пускають, потрібна рекомендація членів клубу. Але невже казино не зацікавить сибірський фабрикант, що вибив у столиці велике замовлення, зараз повертається додому і вирішив трохи спустити жирку в Москві? Я приїхав на дорогому авто, був одягнений у розкішний костюм, оренда якого коштувала як костюм звичайний. Охорона спробувала мені пояснювати, що тільки для членів клубу, я сунув півсотні, потім заплатив сотню за прохід і опинився всередині. Там було людно, найкращі люди Москви, багато офіцерів, які хотіли награтися перед війною, а ще більше тилових щурів, яким військові замовлення робили кишені заважкими. Оркестр, дівки, пиятика, кілька столів із рулеткою, навколо яких юрбилися гравці. Я обдивився все уважно, Уляни Гаврилівни видно не було. Вирішив почекати.

Встиг спустити півсотні — й це ж грав потроху, коли побачив чоловіка у смокінгу і з моноклем Подумав, що якийсь аристократ, що добиває залишки дідівських статків. Коли побачив, що за ним ішла Уляна Гаврилівна На ланцюжку, наче собачка! Мене аж заціпило, відвернувся, пара пройшла поруч. Уляна Гаврилівна мене не впізнала, бо я був із бородою і в окулярах. Сама вона виглядала сумною, очі були червоні, мабуть, плакала.

— О, сам граф прибув, зі своєю мавпочкою, — зашепотіли в натовпі.

Це був Поляк, я його нарешті впізнав, бо ж дивився фотографії з поліцейського архіву. Але тепер він виглядав геть інакше і, здається, теж видавав себе не за того, ким був.

— Хто це такий? — спитав я у тих гравців, чиї фінансові справи примушували не так грати, як давитися навколо.

— Граф Маєвський, співавтор знаменитого Івана Карповича Підіпригори. Прогулює аванс за книгу. Вже програв тисяч сім і спокійний, хоч би що! Знову гратиме! — пояснив один з гравців. Я тільки головою закрутив, бо не міг не оцінити гумор Поляка, який вирішив використовувати не тільки мою кухарку, але й ім’я мого товариша.

— А хто це з ним? — удавав я здивування.

— Та калічка якась. Граф її з собою завжди тягає, каже, що вона успіх приносить. Та тільки де там Вже он скільки програв.

— А хороші зараз аванси за книжки. Оно скільки просадив і ще є!

— Цікаво, чи сам Іван Карпович знає про це?

Ну, і пішли язиками чесати, я ж дивився за Поляком, який підійшов до рулетки, і гравці перед ним розступилися. Підійшли служники казино, принесли йому стілець і ще один високий для Уляни Гаврилівни. А потім тацю з фішками.

— Диви, тисяч п’ять, не менше! — зашепотіли гравці, а Поляк зробив першу ставку. Програв, так само другу і третю, а четверта виграла. Потім ще дві програв і знову виграв. І так воно пішло, що невдовзі вже таця його була повна фішок.

— Пішла пруха графу, так пішла! — шепотіли гравці. — Зараз круп’є змінять, щоб фарт збити.

І справді, невдовзі круп’є замінили, і крутити рулетку почав інший. Але Поляк продовжував вигравати. Робив це красиво, сидів такий, наче байдужий. Йому приносили шампань за рахунок закладу, та він не пив. Ставив без жодної емоції на обличчі і вигравав. Йому принесли другу тацю для фішок, а потім і третю. Ще раз змінили круп’є, Поляк знову вигравав, гру на цьому столі припинили, викликавши легке невдоволення гравців, яким цікаво було дивитися, як хтось карає казино.

— Прошу, перейдіть на інший стіл, — запропонували Поляку, і він перейшов разом з Уляною Гаврилівною. Всадив її поруч, щоб вона могла спостерігати за грою, почав робити ставки. Якщо раніше ставив по триста, то тепер ставив коли червінець, а коли два, не більше. Програвав, але попередній виграш був такий великий, що малими порціями його можна було програвати кілька днів. У натовпі гравців казали, що граф не тільки відіграв програні раніше гроші, але й зайшов у плюс десь тисяч на десять, як не більше. Спустив ще трохи, а потім підвівся і наказав принести обід у свій номер.

Пішов із казино. Я за ним Хотів перестріти офіціанта, що ніс їжу, але тих офіціантів виявилося аж четверо, з величезними тацями, вщерть заставленими тарілками. Той Поляк, здається, любив поїсти. Коли офіціанти пішли, я постукав у двері.

— Хто там? — спитав поляк.

— Подарунок від закладу! — збрехав я.

Він відчинив двері і отримав кулака. На жаль, я мусив діяти грубо, бо перед входом до казино мене обшукали і забрали револьвер. Такі тут були правила. Я зачинив двері, підняв Поляка з підлоги і всадив на крісло. На шум вийшла Уляна Гаврилівна. Коли впізнала мене, то знепритомніла.

— Сиди тихо! — наказав я Поляку, підняв Уляну Гаврилівну з килима, уклав на диван і порснув водою.

— Іване Карповичу! — сказала вона, опритомнівши, і заплакала.

— О, Іване Карповичу! — закивав головою Поляк, який нарешті отямився. — Я вас чекав, але, чесно кажучи, не думав, що ви прискочите так швидко! Невже те, що про вас пишуть у журналах, правда, і ви таки найкращий сищик імперії? Ні, тільки не в обличчя! — зарепетував він, коли побачив, що я замахнувся. Хотів ударити його, бо розлютився, побачивши нашийник на Уляні Гаврилівні. — Спитайте у неї, чи погано їй у мене жилося! Спитайте!