Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! Він врятував пані Анастасію! — чую я Гришин крик. Він підбігає, хапає Кольцову, хапає мене і тягне до сходів. — Викличте поліцію! Слава Івану Карповичу Підіпригорі!
Я нічого не розумію, я мусив бути мертвим, німець стріляв упритул чотири рази і не міг промазати! Як не промазав я! Але німець залишився лежати в калюжці власної крові, а я біг сходами. На поверх до номера Анастасії. Гриша заштовхнув її всередину, ми з ним залишилися у коридорі.
— Я зараз тікаю, не хочу зустрічатися з поліцією! — Гриша збуджений і веселий. — Ну що, я віддав вам борг, Іване Карповичу?
— Чому я живий?
— Ви ж наказали подивитися номер, я й подивився. Там був заряджений браунінг. Ну, думаю, від німця всього можна чекати, то я набої забрав. Тут неподалік зброярня, купив холостих, ледь устиг зарядити. Як виявилося, недарма!
— Я зарядив його браунінг холостими набоями.
— Що?
— А як мені поліції пояснювати, що кулі мене не брали?
— Ну, тут уже, Іване Карповичу, не знаю. Вам із поліцією легше спілкуватися, вже щось вигадаєте. І ось браунінг німця, ось бойові набої. Зарядіть. А я побіг! Дуже радий був зустрічі з найкращим сищиком імперії!
Потиснув мені руку й потупотів до сходів чорного входу. Я забіг до номера, побачив там Анастасію в істериці. Налила собі великий келих коньяку і хотіла пити. Келих забрав, дав ляпаса.
— Заспокойся! Ти жива, я тебе врятував!
— Але вони не відступлять!
— Я теж! У тебе є ножиці?
— Для чого?
— Треба! І без істерики!
До приходу поліції я встиг зробити чотири дірки у піджаку, більш-менш схожі на кульові. Забрав із браунінга холості набої і зарядив бойовими. Анастасії наказав мовчати.
— Якщо поліція буде щось питати, кажи, що з переляку нічого не запам’ятала.
— Так я і не запам’ятала!
— Молодець.
Далі у двері постукали. Прибув сам поліцмейстер Києва, якому я доповів про те, що випадково став свідком спроби замаху і як міг намагався протидіяти.
— Просто пощастило, що вдяг під піджак панцир, який і вберіг від куль, хоч нападник і стріляв упритул. Тільки піджак пошкодив, — я просунув пальці в дірки. — Вимушений був сам застосувати зброю.
Що цікаво, цій зухвалій брехні повірили. Просили показати панцир, але я сказав, що віддав у ремонт. І все. Більше не питали. Взагалі поліцмейстер був якийсь приголомшений, наче аж переляканий.
— У чому справа? — поцікавився я.
— У нападника знайшли німецький паспорт і перепустку до двору його величності. Справжню, ми перевіряли, — ошелешено сказав поліцмейстер. Потім злякався, що сказав зайвого, і втік.
— Господи, а до чого тут двір? Мене хотів убити хтось із великих князів? — злякалася пані Анастасія.
— Ні, це просто провокація, не хвилюйся, — заспокоював я, коли мене покликали слідчі з поліції.
Коли я спустився до холу готелю, то мене зустріли оплесками і вигуками: «Іван Карпович — справжній руський богатир!» Мене аж хотіли на руках гойдати, ледь відбився, попросив поліцію взяти під охорону номер пані Анастасії. Далі відповідав на запитання слідчих. Між тим натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.
Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.
— Не можу, в мене є деякі справи.
— Ваню, ні, я не відпущу тебе!
— Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?
— Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.
— Боятися немає чого. Вбивця мертвий.
— Цей — так, але можуть бути й інші.
— Ні, бо...
— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.
— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.
— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.
— Кого?
— Ну, щоб ерекція була.
— Це ще що таке?
— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.
— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.
— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.
Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.
— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.
— О, ти ще тут?
— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.
— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.
— Що треба? — ані миті не вагався босяк.
— Поїхали.
Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.
— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.
— Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, — пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.
Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.
— Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? — спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.
— Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.
— Ми будемо тихо-тихо! — пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.