Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ні, це просто провокація, не хвилюйся, — заспокоював я, коли мене покликали слідчі з поліції.

Коли я спустився до холу готелю, то мене зустріли оплесками і вигуками: «Іван Карпович — справжній руський богатир!» Мене аж хотіли на руках гойдати, ледь відбився, попросив поліцію взяти під охорону номер пані Анастасії. Далі відповідав на запитання слідчих. Між тим натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.

Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.

— Не можу, в мене є деякі справи.

— Ваню, ні, я не відпущу тебе!

— Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?

— Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.

— Боятися немає чого. Вбивця мертвий.

— Цей — так, але можуть бути й інші.

— Ні, бо...

— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.

— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.

— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

— Кого?

— Ну, щоб ерекція була.

— Це ще що таке?

— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.

— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.

— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.

— О, ти ще тут?

— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

— Що треба? — ані миті не вагався босяк.

— Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

— Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, — пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

— Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? — спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

— Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

— Ми будемо тихо-тихо! — пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.