Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А до чого тут есдеми?

— Вони розраховують, що повстання військових набуде форми революції. Що повстанцям вдасться похід на Петербург. До того ж, вони розраховують на допомогу німців, яким обіцяють віддати Царство Польське і прибалтійські губернії. Громадянська війна, вторгнення німців, мільйони біженців з окупованих територій — усе це мусить призвести до падіння дому Романових.

— Але німці просто захоплять Росію!

— Бунтівники сподіваються, що, захопивши владу в Росії, зможуть перекинути вогонь революції і на Австро-Угорщину, і на Німеччину. Такий у них план.

— Руки догори! — лунає голос, і я кривлюся від власної дурості. Це ж треба, залишитися балакати у порожньому коридорі! Ми ж навіть у кімнату не зайшли. — Руки! — наполягає Мефодій, той есдем, автор сценарію, що так люто ненавидів мене, мабуть, через ревнощі до пані Анастасії. Зараз він цілиться, і мені нічого не залишається, крім як підняти руки. Полковнику теж. Мефодій задоволено посміхається.

— А я недооцінював тебе, Іване Карповичу! Думав, якийсь блазень, дурник, потрібний царату, щоб притлумити класові протиріччя і зробити вигляд, наче в мужика є перспективи в імперії Романових. А ти виявився хитрим. Ти дізнався все в Анатоля, так? Я здогадувався, що він би навряд чи загуляв у такий момент. Ви його арештували, і він усе розповів? Слабак, я казав, що йому не можна довіряти. Бо він ставить кіно вище за революцію.

— Що ви збираєтеся робити? — питаю я навмисно гучно.

— Нічого, просто чекати. Раз ви не здогадалися завадити прем’єрі, то ви програли. І не треба кричати, в залі вас не почують, там зараз, якщо я не помиляюся, ґвалтують ту сучку. Ти заради неї приїхав, га, Ваню?

— Не смійте так називати пані Анастасію! — верещу я. А він сміється. Дарма, бо крик мій чують офіцери з кімнати, виглядають. Мефодій наставляє револьвер на них, а я вихоплюю свій. Мефодій намагається навести на мене, а я стріляю. Він теж встигає вистрелити, але я стрибаю вбік, а він падає з акуратною діркою в лобі. Ми прислухаємося. Показ у залі триває, здається, на постріли не звернули уваги.

— Полковнику, треба діяти і діяти терміново! — кажу Клобукову.

— За мною! — кричить він офіцерам і біжить.

Треба віддати належне, діяв він дуже швидко. Один із його офіцерів наказав поліції та козакам оточити інститут шляхетних панянок подвійним кільцем, щоб і відгородити від натовпу, і не випустити нікого. Інші помічники почали розсилати секретні телеграми в усі гарнізони західних губерній. Також був сповіщений Генштаб. Там спочатку відмовлялися вірити в те, що відбувається. Але коли кілька сотень вищих офіцерів армії та поліції в Києві почали співати «Інтернаціонал» і викрикувати бунтівні лозунги, то довелося. Інститут був узятий штурмом після жорстокого бою, в якому майже не було полонених. Офіцери, які ще кілька годин тому були віддані імперії та государю, тепер відчайдушно відстрілювалися, наче запеклі бунтівники. Коли бачили, що оточені, то пускали собі останню кулю у скроню чи кидалися з шаблею на вірну смерть. Так само чинили й солдати з кількох невеличких гарнізонів, куди наказ про заборону прем’єри «Вбити варвара» не дійшов. Там піднімалися повстання, які жорстоко придушувалися сусідніми частинами. Про ці події не повідомляли, а чутки розповідали про загони німецьких шпигунів, як намагаються організовувати заколота в тилу, щоб послабити війська перед неминучою війною.