Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ні, на диво успішний гравець пропонує найкращому сищику імперії створити непереможний альянс.

— Кого?

— Іване Карповичу, коли я виграю десь тисяч двадцять, я піду звідси. Знаєте, гра у цих підпільних казино досить ризикована. Тут доводиться сподіватися лише на добру волю господарів. А вона не здається мені таким уже надійним фактором. То я волів би грати легально, у тих місцях, де азартні ігри дозволені.

— Це де?

— У Монте-Карло, Іване Карповичу, на Лазуровому узбережжі благословенної Франції. Саме туди я і хочу вас запросити.

— Навіщо вам я?

— Мені потрібна досвідчена і вміла людина, яка б займалася моєю безпекою. Власники казино будь-де не люблять зайд, які їх обчищають. То вони часто вдаються до не зовсім законних дій щодо успішних гравців. І тут у пригоді може стати ваш досвід і ваше вміння. Я буду забезпечувати виграші, ви — безпеку, наш тандем буде на рідкість успішним, я плататиму вам третину від усього, що зароблю.

— Я нікуди не поїду, в мене хутір.

— Іване Карповичу, ви ж розумна людина, розплющіть очі. Війна наближається, про це тільки й балакають. У цьому казино зараз або інтенданти, або фабриканти, що набили калитку на військових замовленнях.

— Мій хутір далеко від кордону.

— Іване Карповичу, війна — це така хвиля, яка накриває геть усіх. Неможливо залишитися сухим Почнеться призов, і ви потрапите на фронт.

— Я за віком уже навіть не в запасі.

— А хто на це буде дивитися? Досвід Японської війни свідчить, що втрати будуть величезні, і їх треба буде компенсувати. То призивати будуть усіх. Звісно, ви досить відома людина і маєте гроші, але це і ваш плюс, і ваш мінус водночас.

— Не розумію.

— Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.

— Що за маячня? Я — чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?

— Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.

— Хіба у Франції не буде війни?

— Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.

— Хто там буде грати під час війни?

— Будуть, ще й як будуть, бо війна — це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!

— Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.

— Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.

— Записуйте виграшні цифри.

— Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.

— Мені байдуже, що з вами буде.

— А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! — кричить він.

— Це що, погроза? — дратуюся я.

— Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете — повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.

— Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, — я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.

— Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?

— Як хочете.

Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.

— Дарма ви так, Іване Карповичу, моя пропозиція була виграшна.

— Не хочу мати справ із шахраями.

— Іване Карповичу, шахраї — це не найстрашніше, з ким можна зітнутися у житті.

— Можливо, але ви почули моє рішення.

Ось вийшла Уляна Гаврилівна з маленькою валізкою.

— Візьміть хоч фішок, обміняєте на гроші, — запропонував Поляк.

— Не треба, — я не вірив у щедрість шахраїв.

— Уля заробила, це для неї. — він узяв жменю фішок і дав Улі. — Іване Карповичу, якщо передумаєте, то я ще буду з тиждень у Москві.

— Не передумаю.

Я не повертався до нього спиною, бо не довіряв. А нападу зі спини не чекав. Тільки відчинив двері з номера, як на мене кинулося кілька міцних чоловіків. Уля закричала, її крик я чув уже з підлоги, а потім знепритомнів. Коли отямився, то виявилося, що я в номері Поляка, лежу на дивані. Зв’язаний. У сусідній кімнаті плакала Уляна Гаврилівна, просила мене не чіпати.