Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

— Слухайте, та це ж лише кіно!

— Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

— Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

— Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отечеству.

Він дивиться на мене.

— Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, — несподівано вимагає полковник.

— Що? — дивуюся я.

— Зробіть це!

— Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

— Здається, ви тверезий.

— Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.

— Мені треба сповістити командувача округу.

— Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.

— Але...

— Пане полковнику, ви нічим не ризикуєте. Ми їдемо на прем’єрний показ і просто спостерігаємо. Якщо все відбудеться так, як я побоююсь, то ви можете взяти собі лаври рятівника Отечества. Якщо ні, то у вас є чудовий цап-відбувайло у моїй особі. Мої і тільки мої життя та репутація поставлені на карту. Чи не так?

— Так, Іване Карповичу, так. Знаєте, я б, чесно кажучи, вам не повірив, але мій добрий знайомий генерал Суботін згадував вас із неабиякою повагою. То я ризикну вам повірити. Але я візьму з собою кількох офіцерів.

— Як вважаєте за потрібне, але я прошу, щоб вони до останнього не знали про те, куди ми їдемо і для чого. Також прошу підготувати терміновий план дій на випадок, якщо мої припущення підтвердяться.

— Обов’язково.

Полковник наполіг, щоб я залишався поруч із ним. Дозволив тільки зробити кілька телефонних дзвінків. Гриша повідомив, що офіцерика зустрів і тихенько доправив до підвалу так, що ніхто не помітив.

— А про першого гостя вже кілька разів питали. Трохи нервують, дивуються, що раніше так не вчиняв.

— Що вони зараз роблять?

— Так наче готуються їхати кудись. Обід їм привезли, а також чистий та випрасуваний одяг.

— Дивися за ними.

— Добре, Іване Карповичу.

Далі зателефонував пані Анастасії. Вона зажадала мене побачити, але я пояснив, що не можу вирватися.

— І той, пані Анастасіє, пропустіть прем’єру.

— Що?

— Скажи, що захворіла. Збреши що завгодно, але не їдь!

— Ваню, але ж...

— Стасю, послухай мене.

Вона дихає у слухавку.

— Щось сталося?

— Поки ні. Просто не їдь на прем’єру.

— Що ж, добре. Я не поїду. Скажу, що голова дуже болить.

— Дякую.

Ближче до обіду я, полковник Клобуков і ще четверо найкращих його співробітників поїхали до інституту шляхетних панянок. Усі офіцери були в цивільному і при зброї. Клобуков тримав у шкіряній теці план дій, який мусив бути введений у разі підтвердження моїх слів. Полковник мав квитки на перший закритий сеанс «Вбити варвара», то нас пропустили до інституту, що охоронявся, наче царський палац. Навколо вже зібрався натовп, який стримували кілька сотень козаків.

Ми зайшли всередину, але пішли не в зал, а в невеличку кімнату на другому поверсі, з якої я підслуховував розмову кінематографістів. Там усілися чекати. Офіцери почали скаржитися, що дуже б хотіли подивитися прем’єру «Вбити варвара», але полковник наказав припинити скиглення, тож далі сиділи мовчки. Лише час від часу дивилися на годинник Показ мав початися о другій, на нього запросили командування Київського військового округу, а також усіх його дивізій. Кількасот офіцерів, які вщент заповнили залу. Ми чули гучні оплески, мабуть, офіцери вимагали показу. А потім оркестр, що супроводжував показ, заграв тривожну музику. Почалося.

Десь за півгодини ми з полковником обережно вийшли. У фойє другого поверху було порожньо, всі були у залі. Я провів полковника до невеличкої кімнати з прожекторами. З неї можна було непомітно спостерігати і за тим, що на екрані, і за тим, що в залі. Сотні глядачів наче прикипіли до своїх стільців, дивилися на екран, де варвари якраз палили села і вбивали наших людей. Полковник захопився і вирячився на екран.

— Пане полковнику, не можна дивитися, — прошепотів я і потягнув його геть.

— Зачекай, ще трошки!

— Пане полковнику!

Мені довелося ледь не силою випихати його з кімнати. У фойє він аж кинувся на мене з кулаками, а потім зупинився, вкрай здивований.

— Що сталося? — він дивився на свої підняті кулаки. — Що таке?

— Це вплив того кіно. Не можна дивитися зовсім. Тепер ви вірите?

Він стояв і крутив головою.

— Про що зараз думаєте? Пане полковнику, про що зараз думаєте?

— Га? — він дивився на мене розгубленим поглядом.

— Щось погане про імператора? Про повстання?

Він киває.

— Господи, звідки ці думки? — він кривиться.

— Ви дивилися це кіно менше хвилини, і це вже у вас у голові. Розумієте, що буде в голові у тих, хто подивиться стрічку повністю?

— Але як це їм вдалося? — питає хрипко полковник.

— Це той німець вигадав, Плумпе. Через розраховану послідовність кадрів вклеюється кадр із закликом проти государя, з підбуренням до повстання. Глядачі не помічають кадра, але він впливає на їхню свідомість. Знову і знову, і таких кадрів у фільмі будуть сотні, якщо не тисячі. І ці кадри спрямовують ненависть і гнів глядачів, обурених картинами нападу ворогів, на государя і дім Романових. Ці кадри, наче цвяхи, вбивають у голови ненависть до імператора, підбурюють до повстання. Німці сподіваються, що показ кіно у всіх гарнізонах спричинить численні постання. Це виведе Росію з війни, бо замість німців доведеться воювати з власною армією. Це дасть змогу кайзеру спрямувати всі сили на Захід, розгромити Францію і стати господарем усієї Європи.