Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Вініфред, яку Сомс помітив, оглянувши меблі, сиділа за своїм бюрком у стилі буль із листом у руці. Вона встала і пішла йому назустріч, висока, як і він, з широкими вилицями, елегантно вбрана. Проте щось у її обличчі стурбувало Сомса. Вона зібгала листа в руці, але потім, очевидно, передумала і простягла його Сомсові. Брат був також її повіреним у справах.
Сомс узяв аркуш поштового паперу клубу «Айсіум» і прочитав таке:
«Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився. Мені несила терпіти твої образи. Нарікай сама на себе. Жодна людина, маючи хоч крихту самоповаги, не зможе знести такого знущання. Більше я до тебе не звернуся ні з чим. Прощай. Я забрав фотографію дівчат. Передай їм мій привіт. Мені байдуже, що скажуть твої родичі. Це вони все наробили. Я хочу розпочати нове життя.
М. Д.»
На цьому листі, що його за всіма ознаками написано в післяобідньому настрої, видніла ще не зовсім висохла пляма. Сомс глянув на Вініфред — пляма, очевидно, від сліз — і прикусив язика, щоб не сказати: «Скатертю дорога!» Потім йому спало на думку, що, одержавши цього листа, вона опинилася в тому самому становищі, з якого йому так хочеться вирватись,— становищі нерозлученого Форсайта.
Вініфред відвернулася і піднесла до носа золотий флакончик. В Сомсовому серці прокинувся глухий жаль разом із невиразним почуттям образи. Він прийшов до сестри поговорити про своє становище, сподівався знайти у неї співчуття, а застав її в такому самому становищі, й, звичайно, вона хоче поговорити про це й сподівається знайти співчуття у нього. Отак воно завжди буває! Нікому, очевидно, й на думку не спадає, що у нього є свої власні турботи й клопоти. Він склав листа так, що пляма опинилася всередині, й спитав:
— То що ж усе-таки сталося?
Вініфред спокійно розповіла йому історію з перлами.
— Сомсе, як ти гадаєш, невже він і справді виїхав? Ти ж бачиш, у якому стані він писав цього листа.
Коли Сомс чогось хотів, він завжди намагався власкавити долю, удаючи, ніби не вірить у здійснення своїх сподівань; отож він відповів:
— Та ні, навряд. Можна буде довідатися в його клубі.
— Якщо Джордж там,— сказала Вініфред,— він напевне знає.
— Джордж?— мовив Сомс.— Я бачив його на кладовищі.
— Ну, тоді він, звичайно, сидить там.
Сомс, чий здоровий глузд схвально відзначив сестрину проникливість, сказав нехотя:
— Гаразд, я сходжу в клуб. Ти що-небудь казала на Парк-лейн?
— Я розповіла Емілі,— відповіла Вініфред, яка й досі зберегла шикарну звичку називати матір на ім'я.— Батька розбив би параліч.
І справді, всякі неприємності тепер старанно приховували від Джеймса. Ще раз окинувши поглядом кімнату, наче намагаючись визначити справжнє становище сестри, Сомс вийшов на вулицю і попрямував до Пікаділлі. Надходив вечір — жовтневий вечір, що дихав холодною імлою. Сомс простував швидко, з похмурим зосередженим виразом. Треба покінчити з цим ділом якомога скоріше, він збирався пообідати в Сохо. Довідавшись від швейцара «Айсіума», що містера Дарті сьогодні не було в клубі, Сомс поглянув на цього статечного чоловіка і вирішив запитати, чи є містер Джордж Форсайт. Виявилося, що він тут. Сомс, який завжди остерігався свого кузена Джорджа, що не проминав нагоди покепкувати з нього, пішов слідом за слугою, трохи заспокоєний думкою, що у Джорджа недавно помер батько. Йому, мабуть, припало тисяч тридцять, окрім тих грошей, які Роджер записав на його ім'я раніше і які уникли податку на спадщину. Джордж сидів у віконній ніші й дивився надвір, а перед ним стояла напівспорожнена тарілка з пампушками. Його висока огрядна постать у чорному костюмі височіла майже зловісно, водночас зберігаючи надзвичайну елегантність іподромного завсідника. На його м'ясистому обличчі з'явилася бліда посмішка, і він сказав: