Сага про Форсайтів

Його купили менше як за тиждень — цей затишний дім, в розкішному захистку якого безмовно страждали душею чоловік і жінка.

Одного імлистого січневого вечора, саме перед тим, як оголошення мали зняти, Сомс прийшов іще раз до свого колишнього гнізда, став, сперся на огорожу скверу і, дивлячись на темні вікна, почав жувати жуйку власницьких спогадів, у яких був такий гіркий смак. Чому вона його ніколи не любила? Чому? Вона мала все, чого її душа бажала, і в свою чергу три довгих роки давала йому все, чого його душа бажала, щоправда, крім свого серця. У нього мимоволі вирвався здавлений стогін, і полісмен, що саме проходив сквером, підозріливо позирнув на нього — він уже не мав ніякого права зайти в ті зелені двері з різьбленим мідним молоточком під оголошенням «На продаж!». До горла йому підступив клубок, і він швидко подався геть крізь холодну імлу. Того ж вечора він переїхав у Брайтон...

Підходячи до Мальта-стріт і до ресторану «Бретань», де Аннет схиляла над рахунками свої гарні плечі, Сомс здивовано пригадував ті сім років, що їх він прожив у Брайтоні. Як він спромігся так довго прожити в тому місті, де не чути було аромату запашного горошку, де у нього не було навіть кімнати порозвішувати свої скарби? Правда, то були роки, коли він зовсім не мав часу дивитися на них,— роки якоїсь шаленої гонитви за грішми, протягом яких «Форсайт, Бастард і Форсайт» стали обслуговувати стільки компаній, що насилу могли впоратися з їхніми справами. Щоранку до Сіті у пульманівському вагоні, щовечора з Сіті у пульманівському вагоні. По обіді — знову за ділові папери, потім сон перевтомленої людини, а зранку знову до Сіті. Час від суботи до понеділка він проводив у своєму лондонському клубі,— порушення звичного розпорядку було підказане глибинним інстинктом самозбереження, який говорив, що коли він працює з таким великим напруженням, йому треба дихати морським повітрям двічі на день, ідучи на станцію і вертаючись додому, а коли відпочиває, то повинен тішитися радощами, які дає людині сім'я. Недільний візит до батьків на Парк-лейн, до Тімоті й на Грін-стріт, а часом і візити кудись-інде здавалися йому такими самими необхідними для здоров'я, як і морське повітря в буденні дні. Навіть переселившись до Мейплдергема, він дотримувався цих звичок — аж доки познайомився з Аннет. Чи Аннет викликала цю революцію в його поглядах, чи ці погляди викликали появу Аннет, він знав не більше, ніж ми знаємо, де починається коло. Все це тонко й глибоко перепліталося з дедалі яснішим усвідомленням того, що власність, якщо нікому залишити її, є запереченням істинного форсайтизму. Продовжити самого себе, мати спадкоємця, який розпочне там, де він скінчив,— власне кажучи, забезпечити свою нескінченність,— ця думка ось уже більше як рік не давала йому спокою. Одного квітневого вечора, придбавши веджвудську порцеляну, він пішов на Мальта-стріт оглянути один із батькових будинків, де відкрили ресторан,— ризикована справа, яка не зовсім відповідала умовам оренди. Хвилину він стояв на вулиці, роздивляючись фасад, пофарбований у приємний кремовий колір, в глибині під'їзду два ясно-синіх шаплика з невеличкими лавровими деревами, а над ними напис «Ресторан Бретань» золотими літерами — досить приємне враження. Зайшовши, він помітив, що за круглими зеленими столиками з горщиками живих квітів та бретонським посудом сидять численні відвідувачі, і запитав чепурну офіціантку, де можна знайти господаря. Його провели в задню кімнату, де за простим письмовим столом, заваленим паперами, сиділа дівчина, а поряд стояв круглий столик, накритий на двох. Сомсове враження, що тут панує охайність, лад і добрий смак, підтвердилося, коли дівчина встала й спитала з акцентом: