Літа зрілості короля Генріха IV

Він рушив великими кроками, майже стрибками, щоб повернутись до зали, перше ніж увійде легат; але двері за собою лишив відчинені, нехай чотири тіні будуть присутні при тому, що зараз відбудеться. Пані де Морней, думав він, моліться не так за мене, як за свого чоловіка: він жадає помсти, але папського легата обмине десятою дорогою, щоб не піддатися спокусі з розважності поцілувати йому перстень.

За дверима вишикувалась варта; уже відчинялися двері. Анрі подумав: «Габрієль, моя люба владарко! Подивись на мене! Якщо я витримаю цей іспит, — тоді й ти перемогла. Молись із трьома протестантками, щоб ти стала королевою».

А легат уже переступив поріг. Далі він не ступив ні кроку. Стояв на місці й чекав, щоб король сам підійшов і поцілував йому перстень. Почет у легата був численний, він підіймався з глибини сходів, наче осяйна хмара. Барвисті убрання церковного й вояцького крою, поміж них і хлопчики, — хмара сунула за легатом аж занадто пишна. Він сам поки що вдавав згорбленого дідка й сумирну людину; і руку з перснем підняв якось нерішуче, ніби вимагав забагато. Але король поцілував перстень ревно, а тоді задки відступив на середину зали. Там йому належалось чекати. Почет, схожий на хмару ще й нечутністю, зупинився, двері тихо причинили. Легатові захотілось оглядітися. Невже він справді зостався на самоті з цим королем?

Входити до камери засудженого на смерть неприємно і навіть моторошно, особливо для літнього життєлюба, надзвичайно жадібного до всяких перипетій життя, але зовсім не зацікавленого смертю. А тим часом Мальвецці в Брюсселі твердить, що король Франції повинен умерти. Легат думає: «Двері за мною вже зачинено, лишається тільки пройти належний шлях». І він пройшов той шлях, не спускаючи з очей короля, якого йому було жаль — і з кожним кроком усе жалкіше. «І чого це якраз у бунтівника, єретика, невиправного руйнівника віри й божественного ладу в хвилини піднесення буває таке обличчя, така постава, яких не побачиш у найвродливішого юнака чи в найбезгрішнішого християнина! Шкода його… Мальвецці, легат у Брюсселі, вже п'ять років нацьковує на нього смерть. Це варварство, хоча й праведне діло, бо цей король сам кує собі згубу. Той легат тільки підштовхує того, хто вже має впасти. А я хотів би його втримати від падіння».

Легат сів, і аж тоді сів король. Легат поздоровив короля з перемогою над кардиналом Австрійським.

— Над Іспанією, — хутко поправив Анрі.— Над Габсбургами.

Легат трохи помовчав, тоді спитав:

— Над християнським світом?

— Я християнський король, — відказав Анрі.— Папа це знає; ті запоруки, які я йому пропоную, коштують мені всіх плодів моїх перемог. Я укладаю мир, а міг би й перенести війну за Рейн.

— Якби могли, ви б це зробили. Зрадівши, що замирилися зі своїми світськими ворогами, ви нападаєте на церкву.

— Боронь мене боже, — запевнив Анрі.