Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Я представник короля, якого ми тут дожидаємо. Він розшукає твого Сен-Фаля й покарає його.
— Це ще побачимо, — відказав Бріссак. — Не забувайте, що мені довелося здати йому столицю, а то б він ніколи не здобув її.
З тими словами, які він мав іще сказати, Морней звертався вже до стіни. Він, мовляв, тепер добре розуміє, наскільки має рацію король, коли вимагає належного йому послуху і захищає своїх слуг та їхню дворянську честь. А втім, хай маршал Бріссак зволікає, скільки зможе: врешті-решт Сен-Фаль однаково опиниться за ґратами. Щодо цього Морней дає слово сам собі.
Бріссак мовчки пішов: непримиренність протестанта не менше жахлива, ніж його ревність у вірі. Удар кийком, що перепав йому, викликає не більш і не менш як славнозвісний «гнів божий». Треба їх усіх провчити. А цього Морнея поводити за ніс і виставити на посміх. І тим ліпше, коли й король дістане свою пайку. Він тоді буде обережніший і змусить своїх протестантів ще почекати того едикту.
Переговори
Звичайно, важко було над усяку міру. Морней, тільки-но зміг виходити, мусив пояснювати своїм одновірцям і вмовляти їх, щоб вони, ради бога, не вимагали від короля більше, ніж він може дати їм без шкоди для себе.
— А якщо він помре? — спитав пастор на прізвище Беро, що приїхав у Сомюр до губернатора за дорученням церковної ради.
Морней схилив чоло, підвів його й спокійно відповів:
— Поки він живий, вистачить едикту — такого, як він хоче видати.
А сам подумав, хоч і не сказав уголос: «Полиште мертвим ховати своїх мертвих. А ми, поки живі, повинні невідступно дбати про віру й про свою честь». Він аж надто добре знав, яких зусиль це коштувало — дочекатися цієї години, коли їхньому королю дозволено дарувати їм цей едикт. «Полиште мертвим ховати своїх мертвих». Удаючись до цих слів зі святого письма, Морней мислив і як побожна людина, і як державний діяч.
Він поїхав із пані де Морней до Парижа. Обох прийнято негайно: пані де Морней у домі сестри короля, куди водночас із нею з'явилися ще дві дами — герцогиня де Бофор і принцеса Оранська. А король прийняв Морнея, хоча саме чекав візиту папського легата.
Коли Анрі побачив на дверях свого Філіппа Морнея, він не наважився зразу обняти його, як хотів спершу: ця постать була йому чужа. Ні, не літа, а тільки нещастя може так змінити обличчя людини.
— Філіппе, — сказав Анрі.— Я вислухаю всі ваші скарги, хоч би які численні й тривалі. Вас жахливо образили, і мене разом з вами. Зате ж нарешті настав день, коли я можу відновити віру в правах.
— Безперечно, величносте, — кволим голосом відказав Морней. — Ви дотримаєте слова й подаруєте нашій вірі ті вільності й права, які вона вже мала ціле покоління тому.
— Більшого, ніж ви втратили у Варфоломіївську ніч, я вам повернути не можу, — визнав Анрі. Філіпп теж визнав:
— Я це знаю.
Обидва безнадійно махнули рукою. Трохи помовчавши, дипломат висловив шанобливу пропозицію. Його одновірці вимагають, щоб у законодавчій палаті парламенту від них було шість представників.
— Так це ж не становить більшості — при шістнадцятьох членах палати, — зауважив Анрі.
— Тому ми просимо вашу величність, щоб десятьох католиків ви призначили самі. Величносте! Тільки в вас одному наша безпека.
— А не в укріплених містах і навіть не в едикті?
— Тільки в вас.
Анрі більше не допитувався, а обняв свого Філіппа Морнея. Так довго й міцно він, мабуть, ще ніколи не пригортав його до грудей. На вухо він сказав йому:
— Нам обом слід би бути невмирущими. — Тоді поцілував його в другу щоку й сказав у друге вухо: — А то після нас мій едикт стане пустим папірцем.
— Цього нам не слід знати наперед, — остеріг його Морней. — У запалі боротьби за віру я трохи не забув, що наші діяння навряд чи переживуть нас. Через це й вимагаєш багато, не можеш удовольнитись і хочеш піднести свободу совісті до вічного закону. А вона гине разом з нами, і наші наступники муситимуть наново здобувати її. Так хоче владар доль.
— А як він відкрив вам це? — спитав Анрі, ступив крок назад і окинув поглядом постать перед ним: увійшовши, вона здалась йому чужою. І враз Морней заговорив голосно, наполегливо:
— Величносте! А за удар по голові й досі не відомщено.
Анрі:
— Буде відомщено. Я обіцяю.
Морней:
— Я скаржусь на те, що ви не квапитесь і мої вороги можуть сміятися з мене.
Анрі:
— Друже, недосконалий едикт вам легше стерпіти, ніж той удар.
Морней:
— Величносте! Удар ущербив мою честь.