Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Поки все це відбувалося, старший містер Веллер сидів, відхилившись на спинку стільця, широко розплющивши очі й спираючись долонями на коліна, і вся постать його виявляла надзвичайне й безмежне здивування. Сем мовчки сидів напроти, з гострою цікавістю чекаючи, чим скінчиться ця сцена.
Кілька хвилин містер Стігінс тримав хустку коло свого обличчя і жалібно, але чемно, зітхав. Нарешті, дужим зусиллям подолавши хвилювання, він поклав її в кишеню, потім застебнувся на всі гудзики, взяв кочергу, перемішав у каміні, потер собі руки й глянув на Сема.
— О, юний мій друже, — сказав містер Стігінс, — яке жахне нещастя!
Сем досить непевно хитнув головою.
— А для цього грішника й поготів, — додав містер Стігінс. На саму згадку про це серце праведника обкипає кров’ю.
Містерові Веллеру почулось, ніби його син зауважив щось про ніс праведника, який теж може обкипіти.
— Чи не знаєте ви, молодий чоловіче, — спитав Стігінс, що не чув цього зауваження, — може, вона заповідала щось Емануелеві?
— Кому? — не зрозумів Сем.
— Церкві, — пояснив містер Стігінс, — нашій церкві, нашій пастві.
— Вона не відписала нічого ні пастві, ні пастиреві, ні овечкам, ні собакам, — категоричним тоном відповів Сем.
Містер Стігінс лукаво зиркнув на Сема, перевів очі на старого джентльмена, що сидів із заплющеними очима і, здавалося, куняв, а тоді присунув свій стілець ближче і стиха запитав:
— І нічого для мене, містер Семюел?
Сем заперечно похитав головою.
— Я думаю, вона мусила щось залишити, — настоював містер Стігінс, помітно збліднувши. — Пригадайте, містер Семюел; невже ж вона не відписала мені нічого?
— Нічогісінько, що варто було б бодай ручки вашого старого зонтика.
— Але, може, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — може, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє піклування?
— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.
— Невже… — зрадів, аж засяяв, Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюел? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.
Зітхнувши довгим зітханням, містер Стігінс мовчки чекав відповіді. Сем нахилив голову. В цю хвилину з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук чи рик, чи зітхання, чи хропіння, а скоріше, — все це разом.
Містер Стігінс, вважаючи ці звуки за стогін каяття, осмілів, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з нього склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, важко зітхнув і попрямував до буфету, звідки незабаром повернувся із склянкою, до половини налитою ромом. Доливши туди по вінця теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва й перевів дух.
Під час усіх цих процедур старший містер Веллер дивними та незграбними зусиллями намагався удати, ніби спить, а коли містер Стігінс спинився передихнути, він кинувся на нього, вихопив з його рук склянку, вихлюпнув рештки рому з водою йому в обличчя, а склянку жбурнув у камін. Потім, цупко схопивши превелебного джентльмена за комір, він почав люто бити його ззаду ногами, супроводячи кожен дотик ніска свого чобота до особи містера Стігінса прокльонами його рукам, ногам, очам і всьому тілу.
— Семі, — попросив містер Веллер, — насунь мені глибше капелюх.
Сем, як годиться слухняному синові, глибше насунув на батькову голову капелюх з довгою стрічкою, і старий джентльмен, стусаючи свого ворога з ще більшою жвавістю, прокотився разом із містером Стігінсом через буфет, через коридор і через парадні двері на вулицю — всю дорогу штурхаючи його і скоріше збільшуючи, ніж зменшуючи силу кожен раз, коли підводився вгору нісок чобота.
Гарно й весело було дивитися, як червононосий звивався в руках містера Веллера, і як уся його постать здригалася при кожнім ударі ногою, що швидко йшли один за одним. Та ще втішніше було видовище, коли містер Веллер, після потужної боротьби, занурив голову містера Стігінса в повне води корито для напування коней і тримав там, доки той мало не задушився.
— О! — крикнув містер Веллер, виснажуючи свою енергію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсу витягти нарешті голову з корита. — Присилайте до мене всіх ваших ледарів — пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в кориті. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.