Посмертні записки Піквікського клубу

Вважаючи за неделікатне представляти молодому подружжю, не підготувавши їх цілком до цього, Боба Сойєра та Бена Елена, і шануючи почуття Арабелли, мі:тер Піквік сказав, що вони з Семом вилізуть біля „Джорджа та Яструба", а молодим людям запропонував пошукати собі тимчасового притулку десь інде. На це вони охоче пристали, і в наслідок згоди містер Бен Елен з містером Бобом Сойєром зайшли до відлюдної пивниці в найдальшому з кутків Боро, де в інші дні імена їхні часто з’являлися на дверях бару в перших рядах довгих і складних, писаних крейдою розрахунків.

— Матінко, та це ж ви, містер Веллер! — скрикнула гарненька покоївка, зустрівши Сема коло дверей.

— І дуже радий, що це я, а не хтось інший, — відповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його. — Та й вродлива ж ви дівчина, Мері!

— Ви завжди верзете дурниці,— запротестувала покоївка. — О, бога ради, не робіть цього, містер Веллер!

— Не робити чого, моя ясочко? — спитав Сем.

— Та оцього ж, — пояснила Мері.— Киньте краще та йдіть собі геть! — Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом'яв їй чепчик і розкуйовдив волосся. — І не дали мені сказати те, що я хотіла, — додала Мері.— Тут вас уже чотири дні дожидає якийсь лист. Він прийшов через півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано „спішний".

— А де він, моє серденько? — зацікавився Сем.

— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно б уже загубився. Ось він. Правду сказати, ви цього не заслуговуєте.

З цими словами і висловивши ще кілька побоювань, сумнівів та побажань, щоб лист не загинув, Мері видобула його спід прегарного муслінового комірника й передала Семові, який за це поцілував її надзвичайно галантно й побожно.

— Ото ще, — сказала Мері, поправляючи комірчик і удаючи, ніби не помітила, як її поцілували, — ви, здається, відразу залюбилися в нього.