Посмертні записки Піквікського клубу

Тоні Веллер"

— Що за незрозумілий листі—сказав Сем. — Хто його розбере, що хоче він сказати отими „я" та „він"? Та це писав не батько, бо тут його самий підпис та й то друкованими літерами.

— Може, хтось писав для нього, а вік тільки підписав потім? — висловила думку гарненька покоївка.

— Заждіть хвилинку, — попросив Сем, ще раз перебіг очима по листу і трохи помовчав, міркуючи. — Ви вгадали. Джентльмен, що писав, оповідає про всі його нещастя від себе, а подеколи втручається з своїми зауваженнями батько, і тоді все плутає. Це якраз його мантра. Маєте рацію, Мері, голубонько.

Задовольнивши свою цікавість у цьому питанні, Сем перечитав листа ще раз і, тільки тепер збагнувши цілком його зміст, промовив замислено:

— Отже, померла таки, бідолашна. Мені шкода. Вона була б непогана жінка, якби той їхній пастир не забивав їй баки. Мені шкода.

Містер Веллер сказав це таким серйозним тоном, що гарненька покоївка опустила очі й похнюпилась.

— Ну, та нічого не вдієш, — зітхнув Сем, кладучи листа в кишеню. — Що судилося, того не минеш, як казала стара леді, одружившись з своїм лакеєм. Тепер уже лихові нічим зарадити не можна. Правда ж, Мері?

Мері похитала головою й собі зітхнула.

— Треба просити в пана відпустки, — міркував Сем.

Мері знову зітхнула. Адже лист був такий зворушливий.

— Бувайте! — сказав Сем.

— На все краще! — відповіла гарненька покоївка й відвернула голову.

— Ви навіть не хочете попрощатися, — докірливо сказав Сем.

Дівчина простягла руку, дуже маленьку, хоч це й була рука покоївки, і підвелася з підвіконня.

— Я хутко повернуся, — запевнив Сем.

— Вас ніколи не буває вдома, — з ледве помітним незадоволенням сказала Мері, — Не устигнете ви приїхати, як їдете знову.

Містер Веллер притяг красуню до себе і шептав їй щось, аж доки та не повернула голови й не глянула на нього. Коли вони нарешті розпрощались, дівчині довелося піднятись до себе в кімнату, причепуритись трохи, але, І стоячи на сходах, вона раз — у - раз перехилялась через поруччя й обдаровувала Сема усмішками та дружніми кивками.

— Я пробуду там щонайбільше два дні, сер, — запевнив Сем, переказавши своєму панові про нещастя, що спіткало його батька.

— Сидіть скільки буде треба, Сем, — відповів містер Піквік. — Я дозволяю вам жити в батька невизначений час.

Сем уклонився.

— І скажіть йому, Сем, що я з великою радістю допоможу йому чим можу, — додав містер Піквік.

— Спасибі, сер, — подякував Сем, — перекажу неодмінно.

І, обмінявшись ще кількома фразами, які свідчили про взаємну приязнь і порозуміння, пан і слуга розлучилися. О сьомій рівно Семюел Веллер зліз з імперіала диліжанса, що, проїжджаючи через Доркін, спинявся на сто кроків від корчми „Маркіз Гранбі". Був холодний, похмурий вечір. Маленька вуличка виглядала пустинно й непривітно. Жалюзі були спущені, і майже всі віконниці зачинені. Жодного з гульвіс, що звичайно купчилися коло дверей, не видно було. Не знайшовши нікого, хто міг би відповісти на його запитання, Сем увійшов у двері і зараз же побачив свого родителя.