Посмертні записки Піквікського клубу

— Остаточно, сер.

— Речі, потрібні для Джінгла, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал, — звернувся до містера Піквіка Перкер. — Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від нього самого — від його ретельності й доброї поведінки.

— Безперечно, — згодився дуже рішуче Джінгл, — розумна голова… людина практична… цілком правильно… абсолютно.

— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у тюрмі і квиток до Ліверпуля, — вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгла ніякої уваги, — коштувало вже вам понад п’ятдесят фунтів, дорогий мій сер.

— Гроші не загинуть, — поквапився Джінгл. — Плачу все… по-діловому… готівкою… до останнього фарсинга… хіба жовта пропасниця… нічого не поробиш… якщо ні…— тут містер Джінгл зробив паузу, енергійно стукнув кулаком по своєму капелюху, підніс до очей руку й сів.

— Він хоче сказати, — пояснив Джоб, — що, коли не помре від пропасниці, він сплатить увесь свій борг.

І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік.

Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер, — упевнено промовив Джоб. — Ладен заприсягатися, що сплатить.

— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. — Передайте цього листа ліверпульському агентові і дозвольте мені порадити вам, джентльмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливості, вас обох треба буде повісити. І вас повісять таки, маю надію. А тепер залиште нас удвох з містером Піквіком, бо нам треба порадитись у багатьох дуже важливих справах. — По цих словах містер Перкер глянув на двері, даючи зрозуміти, що хотів би якомога скоротити момент прощання.

Містер Джінгл не затримався довго. Кількома словами він подякував маленькому аторнеєві за його люб’язну допомогу і, повернувшись до свого добродійника, кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Джоб Тротер вивів його з клопоту: віддавши низенький поклін містерові Піквіку, він обережно взяв приятеля під руку і разом із ним вийшов з кабінету.

— Достойна пара! — сказав Перкер, коли двері за ними зачинилися.

— Сподіваюсь, вони справді будуть достойними людьми, — відізвався містер Піквік. — Як ви думаєте, є шанси на їх виправлення?

Перкер скептично знизав плечима, але, побачивши стривожене лице містера Піквіка, сказав:

— Звичайно, шанси є. Зараз вони безперечно каються, але у них свіжі ще спогади про недавно пережиті страждання. Що буде далі, коли вони зблякнуть, — цього ні я, ні ви не скажемо. А втім, шановний сер, — додав Перкер, поклавши руку на плече містерові Піквіку, — ваш вчинок гідний пошани, хоч би які були його результати.