Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у камін, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюха на голові старого звисала траурна стрічка ярдів з півтора завдовжки. Містер Веллер був у надзвичайно глибокодумному й споглядальному настрої. Хоч Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само замислено курив, втупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, коли син, підійшовши, поклав йому на плече руку.
— А, Семі! — сказав містер Веллер. — Дуже радий тебе бачити.
— Я окликав тебе принаймні півдесятка разів, — промовив Сем, вішаючи на дерев’яний гвіздок свій капелюх, — та ти не чув нічого.
— Нічого, Семі, — ствердив містер Веллер, знову дивлячись у камін, — я мріяв, Семі.
— Мріяв? — здивувався син. — Про що ж ти мріяв?
— Я мріяв про неї, Семі, — і містер Веллер хитнув головою в напрямі до доркінського кладовища, даючи цим німим поясненням зрозуміти, що мрії його снувались круг покійної місис Веллер.
— Я думав, Семі,—сказав містер Веллер, дивлячись на сина поверх люльки дуже серйозно, немов хотів попередити, що слова його мусять здатися дивними й неймовірними, а вимовив він їх, проте, цілком спокійно і добре обміркувавши, — я думав, Семі, що мені зрештою шкода, що вона померла.
— Ну, що ж; адже так воно й мусить бути, — зауважив Сем.
Містер Веллер, погоджуючися, кивнув головою і, знову втупивши очі в огонь, занурився в хмару диму і в свої мрії.
— Вона робила цілком справедливі зауваження, Семі, — по довгій мовчанці сказав містер Веллер, розганяючи тютюновий дим рукою.
— Які зауваження? — спитав син.
— Зауваження, що їх вона робила, коли лежала недужа.
— А що то були за зауваження? — спитав Сем,
— Ось які. „Веллер", казала в на, „я думаю, що поводилася з тобою не зовсім так, як слід було б поводитись. В тебе добряча душа, і я повинна була дати тобі більше вигід у хатньому житті Я починаю думати", казала вона, „що заміжня жінка, яка хоче догоджати богові, повинна найперше виконувати сумлінно свої хатні обов’язки — дбати про те, щоб родина була весела й вдоволена. А якщо їй і заманеться піти до церкви, то це можна робити тільки на дозвіллі й так, щоб релігійність не обернулась на лінощі та на розпусту. Я винна в цьому", казала вона, „бо гаяла час і витрачала кошти на людей, куди грішніших за мене. Але, коли я помру, Веллер, ти згадуй мене таку, якою я була з природи до того часу, як зійшлася з цими людьми". „Сюзанно", кажу і мушу признатись, Семі, вона зовсім приголомшила мене, — „Сюзанно, ти була мені доброю дружиною. Не будемо краще про це й згадувати. Одужуй мерщій, моя люба, і побачиш ще, як я відлупцюю того Стігінса, що дурив вам усім голови своїми балачками". Вона усміхнулася, Семі,— закінчив старий джентльмен, затягуючись, щоб здавити зітхання, — вона усміхнулась і все ж таки померла.
— Що ж поробиш, старий? — через кілька хвилин сказав Сем, намагаючись хоч трохи розважити батька, який увесь той час повільно хитав з боку на бік головою й урочисто палив, — усі там будемо, рано чи пізно.
— Та я й сам не знаю, Семі,— не заперечував містер Веллер — старший.
— Це така вже наша доля, — філософствував Сем.
— Маєш рацію, — хитнув головою батько. — І що робили б трунарі, якби було інакше, Семі?
Загубившись в безмежних просторах думок, викликаних останнім зауваженням, містер Веллер-старший відклав набік свою люльку й став ворушити жар у каміні. Впала довга мовчанка.
— Хтось стукає в двері, — промовив Сем.
— Нехай собі стукає,— гордо відповів його батько.
Не чувши запрошення, незнайомий відвідувач наважився прочинити в кімнату двері й просунув туди голову. То було обличчя й чорні патли містера Стігінса— червононосого пастиря, якого ми зустрічали у тридцять четвертому розділі цього правдивого оповідання.
Отвір у дверях потроху ширшав, і, коли в нього могла пролізти худорлява постать містера Стігінса, преподобний пастир прослизнув у кімнату й старанно зачинив за собою двері. Повернувшись до Сема, червононосий підняв угору руки та підвів очі на знак невимовного співчуття лихові, що спіткало родину. Далі він підсунув до каміна крісло з високою спинкою і, сівши на самий кінчик його, витяг з кишені коричневу хусточку й приклав її до очей.