Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Сподіваюсь і я, — додав Додсон тоном скривдженої доброчесності. — Містер Піквік знає тепер нас більше. І якої б думки не були ви, сер, про людей нашого фаху, можу запевнити, що я не ремствую на вас за почуття, які ви визнали за можливе виявити тоді в нашій конторі.
— Я теж прощаю вас, сер, — лагідно сказав Фог.
— Наша поведінка, сер, — продовжував Додсон, — промовляє сама за себе і якнайкраще виправдує нас. Ми практикуємо вже багато років, містер Піквік, і були вшановані довір’ям найбільш поважних клієнтів. Бувайте здорові, сер.
— Бувайте здорові, містер Піквік. — 3 цими словами Фог сунув під пахву свій зонтик, зняв рукавичку і на знак замирення простягнув обуреному джентльменові руку. Містер Піквік на відповідь сунув обидві руки під фалди фрака й повними зневаги очима глянув на Фога.
— Лаутен ! — крикнув у цю хвилину Перкер. — Відчиніть двері, Лаутен!
— Заждіть трохи, — звелів містер Піквік. — Тепер я говоритиму.
— Киньте краще, дорогий сер, не треба. Нехай вже лишається так, як воно є, — благав маленький аторней. — Дуже прошу вас, містер Піквік.
— Ні, я не дозволю знущатися з себе, — відповів містер Піквік. — Ви зробили кілька зауважень, містер Додсон.
Додсон повернувся, нахилив голову й усміхнувся.
— Ці зауваження стосувались до мене, — ледве переводив дух містер Піквік, — ваш компаньйон простяг мені руку, і ви обоє говорили зі мною якимось поблажливим тоном. Це таке нахабство, якого навіть від вас я не міг сподіватися.
— Що таке, сер? — скрикнув Додсон.
— Як ви кажете, сер? — зарепетував Фог.
— Чи знаєте ви, що я став жертвою вашої змови? — вів далі містер Піквік. — Чи знаєте ви, що я та людина, яку ви посадили в тюрму й обікрали? Чи відомо вам, що ви виступили, як аторнеї, на боці позивачки в справі „Бардл проти Піквіка?"
— Так, сер, ми знаємо це, — ствердив Додсон.
— Звичайно, все це нам добре відомо, сер, — втрутився Фог, плескаючи, може випадково, себе по кишені.
— І я бачу, що ви пригадуєте все це з великою приємністю, — сказав містер Піквік, даремно намагаючись уперше за життя прибрати сардонічного вигляду. — Я давно вже хотів сказати вам, що я про вас думаю, і мовчав лише з поваги до мого друга Перкера. Ваш неприпустимий тон і ваша безсоромність увірвали мені терпець. Я кажу: "ваша безсоромність", сер, — повторив містер Піквік, повернувшись до Фога так навально, що той поквапився відступити до дверей.
— Обережно, сер, — сказав Додсон, який, хоч був найкремезніший споміж товариства, розважливо тримався ззаду Фога і, ввесь пополотнівши, розмовляв через його голову. — Нехай він ображає вас, містер Фог. Не відповідайте йому нічого.
— Ні, ні. Я не відповідатиму, — запевнив Фог, потроху відступаючи і таким чином відтісняючи свого партнера до конторки.
— Ви, — не вгамовувався містер Піквік, — ви — злодії, крючки й суціги.
— Та добре вже, — перебив його містер Перкер. — І це все?
— Все. Я вважаю їх за злодіїв, крючків і суціг.
— Ну, значить, кінець, — примирчим тоном мовив Перкер. — Джентльмени, він сказав уже все, що хотів. Відчинили двері, Лаутен?
Лаутен, стиха хихотячи, відповів позитивно.
— Отже, на все краще, джентльмени… прошу… на все краще… до побачення… Лаутен, двері! — крикнув маленький чоловічок, не без задоволення випихаючи Додсона й Фога з кабінету. — Сюди, джентльмени, сюди… будь ласка, киньте вже ваші розмови… боже мій !.. містер Лаутен… ось двері, сер… ну, чого ж ви ще чекаєте?
— Якщо в Англії є правосуддя, — промовив Додсон, дивлячись на містера Піквіка й накладаючи капелюх на голову, — якщо в Англії є правосуддя, ви ще про нього почуєте.
— Ви — пара…
— Майте на увазі, сер, — застеріг Фог, — це вам дорого стане.
— … пара злодіїв і суціг, — зневажаючи це попередження, продовжував містер Піквік.
— Злодії! — повторив він, перехилившись через поруччя сходів, якими спускалися вниз аторнеї.
— Злодії! — гримів містер Піквік, виприснувши з рук Перкера й Лаутена і висунувшись з вікна.
Коли містер Піквік втяг свою голову в кімнату, обличчя його, як і завжди, було лагідне й спокійне. Усміхаючись, він знову ввійшов до кабінету, повідомив, що скинув великий тягар з свого сумління, і сказав, що почуває себе щасливим.
Перкер не говорив ні слова, доки не спорожнив свою табакерку й послав Лаутена наповнити її знову. Тоді його напав сміх, що тривав п’ять хвилин, а потім він сказав, що, власне, мусив би дуже розсердитись, але нині не може думати про серйозні речі, і розсердиться, як тільки дістане змогу.