Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал обхопив голову руками й застогнав.

— Це гірше, аніж шахрайство. Це кінець! Газети напишуть, що я взяв «Rolex» як подарунок від пацієнта! Ідіотський учинок! Як я міг це зробити?

— Це ваші гроші й ваше прохання. Однак я не зможу допомогти, якщо ви зв’яжете мені руки.

— Клятий «Rolex» коштував мені дев’яносто тисяч доларів! Ідіот, ідіот, ідіот!

— Не варто себе картати, доку. Не можу гарантувати, що моїм знайомим із відділу вдасться його впіймати… є велика ймовірність того, що він уже за межами країни. Сідайте, я хочу розповісти вам одну історію. — Бет закурив і кинув сірник на підлогу.

— Кілька років тому я прилетів до Нью-Йорка в справах і водночас хотів побачитися з донькою, яка щойно народила мого першого онука. Був чудовий осінній день, у повітрі відчувався морозець, а я йшов Бродвеєм неподалік від Тридцятої чи Сорокової вулиці, міркуючи над подарунками… Діти завжди гадали, що я надто скупий. Аж раптом я бачу себе на вуличному телеекрані — якийсь жалюгідний чолов’яга намагається продати мені новеньку відеокамеру «Sony» за сто п’ятдесят баксів. Я користуюся такими під час роботи, їхня вартість зазвичай сягає шести сотень. Отже, я починаю торгуватися і збиваю ціну до сімдесяти п’яти. Він посилає кудись якогось хлопчину, і вже за п’ять хвилин коло узбіччя припарковується старий «б’юїк», на задньому сидінні якого я бачу з десяток подібних відеокамер в оригінальних коробках. Вони повсякчас злодійкувато озираються, розповідаючи типові небилиці про те, як ті камери випали з вантажівки, що їх перевозила. Звісно, то крадений товар. Але я, жадібний віслюк, все одно купую. Даю їм сімдесят п’ять доларів, вони їдуть геть, а я несу коробку назад до готелю. І зненацька в мене починається параноя. Я тоді був головним слідчим у справі з банківськими махінаціями — йшлося про мільйони! — і мої руки мали бути «чистими». З’явилося відчуття, що за мною стежать. А в готелі це відчуття посилюється — я вже певен, що мене підставили. Я боюся залишати цю камеру в номері. Ховаю її у валізу і здаю до камери схову. Наступного дня беру цю валізу, йду до доньки, відкриваю новеньку коробку з написом «Sony», і ось, маєш — там лежить цеглина! Тож, доку, не варто себе картати, це може трапитися навіть із професіоналами, з найкращими з нас! Ви не можете жити в постійному напруженні, очікуючи, що навіть друзі можуть вас підставити. Іноді вам просто не щастить і ви можете опинитися під колесами п’яного водія. Вибачте, доку, але вже сьома, а вночі я маю працювати. Я надішлю вам рахунок, але, імовірно, ваших п’ятисот доларів буде досить.