Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
«Тимчасовий закон про верховне управління» визначав: «...в разі тяжкої хвороби або смерті Ясновельможного пана Гетьмана верховне управління аж до одужання або до вступу нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних правителів держави».
Остання мала складатися з трьох осіб: одного — призначеного особисто гетьманом, одного — обраного від Державного сенату й одного — обраного від Ради Міністрів. Паралельно гетьман мав особисто визначити Верховного правителя та іншого правителя, який мав заступити першого у випадку його смерті або тяжкої хвороби, або складання повноважень з інших причин. «Тимчасовий закон» докладно розписав і процедуру негайної передачі влади до Верховного правителя і його заступника та процедуру ухвалення рішень Колегією Верховних правителів та взаємини між ними[107].
2 вересня, в день від’їзду до Берліна, гетьман повідомив на засіданні Ради Міністрів, що він призначає Верховним правителем Лизогуба, і звернувся до уряду та Сенату з проханням «призначити від себе» Верховних правителів — ними були обрані військовий міністр Олександр Рогоза (від уряду) та голову Генерального адміністративного суду Дмитра Носенка (від Сенату)[108].
Хто такі О. Рогоза та Д. Носенко?
Олександр Францевич Рогоза народився 1858 р. в українській священницькій родині. Випускник Михайлівського артилерийського училища та Миколаївської академії Генерального штабу (1883 р.). Учасник російсько-турецької війни (1877—1878 рр.). Службу проходив на стройових та адміністративних посадах. Генерал-лейтенат (1908 р.). Учасник Першої світової війни, удостоєний 13 бойових орденів. У 1917 р. — командувач 4-ї армії. Відсторонений від командування більшовиками. 10 квітня 1918 р. подав заяву про вступ до збройних сил УД. Військовий міністр, генеральний бунчужний («повний генерал»). Розстріляний чекістами-людоїдами в Одесі.
А от відомостей про Д. Носенка виявити не пощастило. Хіба що констатувати: згідно із «Адресной и справочной книгой «Весь КиевЪ» на 1915 р.» його прізвище не згадується. На відміну від О. Д. Павловського, Вел. Володимирівська, 68.
«Закон про громадянство Української Держави»
Ухвалений УЦР «Закон про громадянство Української Народної Республіки» був і недосконалим з правової точки зору, і фактично не був запроваджений у життя.
Тому виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам та новим політичним умовам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Лизогубом, міністром освіти Василенком, міністром юстиції Чубинським, ректором Київського університету Спекторським, професором Б. Кістяківським, генеральним суддею Шелухіним і членом ради МЗС Славинським увійшов також і міністр закордонних справ Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою Міністрів 2 липня[109].
Ретельно пророблений, системоутворюючий документ видали «на гора» 2 липня. Закон встановлював «державно-правну приналежність людини до неї (Української Держави. — Д. Я.), що надає особі права та обов’язки українського громадянина».
Мало хто знає, що саме цей документ поклали в основу аналогічного закону, ухваленого Верховною Радою України 8 жовтня 1991 року. Як у тому, так і в другому законі, наприклад, громадянами Української Держави (України) оголошувалися всі, хто проживав на відповідній частині території Російської держави (СРСР). Але, на відміну від аналогічного Закону України, Закон Української Держави містив як додаток так зване «Заприсяжне обіцяння» такого змісту: «Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя. Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української Держави, щиро виконувати всі обов’язки громадянина її, коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів»[110].
Матеріалізація «Положення (Устава) “Про облік наседення в містах і міських оселях”» дозволила би не тільки задовольнити допитливість пізніших дослідників щодо чисельності населення УД, але й вирішити не менш нагальні завдання типу складання реєстру виборців (якого станом і на 2010 р. в Україні все ще не існує), списків платників податків, призовників до війська, жінок репродуктивного віку тощо.