Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Я намагався випускати огидні подробиці, - мовив Вогнедан, — не міг же я оповідати у світських вітальнях, при панночках, що ми тому одразу кинулися в погоню, а не повернулися до Крепимирова за вартівниками, бо оці троє вербавців запевнили нас в неминучій смерті, яка очікувала на зловлених поганцями людей. А окрім того, ми наздогнали цю ватагу завдяки тому, що прибічники Вербинського захотіли розважитися на лісовій галявині. З отими нещасними жінками, котрих їм вдалося упіймати. Чоловіків вони прив’язали до дерев, а самі… Я тоді не пам’ятав, коли почав стріляти, а коли схопився за меч. Це було моє перше відчуття бойового шалу…

— Видовисько то дійсно було огидне, — підтвердив Воїслав, — а подробиці не для дівочих вушок. Вартових ми перестріляли з луків, а на ґвалтівників кинулися з мечами. З нами був хлопчина, якого ми зустріли тоді на дорозі і прихопили з собою як провідника. Він визволив зв’язаних родичів тих жінок, і вони взялися нам допомагати. Словом нам вдалося взяти живцем лише самого Вербинського, і то тому, що він не приймав участі у скривдженні. Втім його все одно потім стратили за вироком крепимирівського суду.

— А оцей Стах, — спитала Дана, — він теж був з… з ватагою? Чи батько залишив його вдома?

— Стах тоді, - озвався Брячислав, — навчався у Вищій Школі Дару. І майже постійно мешкав в Дарі… Можливо він став щось помічати як… Словом помітив, що з батьком коїться щось не те, і перестав навідувати хутір. Де він зараз я не знаю. Школу він покинув, напевне від сорому… Авжеж — справа Вербинського, про неї тільки глухий не чув, а вуха від встиду за свій рід червоніють навіть у Вербицьких, я вже не говорю за сина того душогубця.

— Але до чого тут подія дворічної давності? — спитав Воїслав, — ми ж нині зовсім не про те…

— Про те, — сказала Дана, — Вишеньку викрала пані Власта для Стаха Вербинського. Або, принаймні, була його спільницею. Брячиславе, твоя мати вміє наводити ману?

— Вміє, - озвався Ставський, — я і сам…

— Складіть лишень два і два, — мовила Дана запально, — пан Стах Вербинський… Може й не поганий хлопець… Але нині, доки ще не забулася ота лиха подія, він є ізгоєм. Судячи з «Гербовника» він є останнім з роду. Якщо він помре — охоронців родового герба Вербинських більше не залишиться. Звісно, він міг би вичекати, доки все це затихне, згодом одружитися з якоюсь шляхтяночкою з маловідомого сімейства, або з міщанкою. Але він є юним, він у великій тузі… І він приходить до стрийни, котра є його єдиною близькою родичкою, якщо не рахувати спокревених Вербицьких. А стрийна… Стрийна Власта вважає, напевне, що пан Вербинський-старший постраждав невинно: адже живе вона відлюдно… Хоча, я чула, що вона любить судитися з ріднею…

— Судитися, — мовив сумно Брячислав, — вона покинула років зо три тому… Говорить, що в суді теж смердить людьми…

— Тим більше, — підхопила Дана, — вона не може знати цієї гидкої історії. І вона вирішує врятувати рід Вербинських, одруживши пана Стаха з власною дочкою. Тим більше — Стах не тільки її родич, Стах є в отому списку чистокровних…