Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Це наша з Брячиславом спільна бабуся, — ледь всміхнувся Вогнедан, — Вогняна Горобинська, мати Чеслава і Конвалії… Говорять, що вона була невимовної вроди і ще більшої відваги. Отже, цілком можливо, що тут ми маємо справу з чимось подібним, тому викрадачі і намагалися зробити з цього вбивство, скоєне божевільцем.

— Я подумаю над цим, — незворушно мовив пан Птаха, — до цього часу ми розробляємо здогад про звихненого закоханця, схожого на Рибку. Щоправда ватага работоргівців у Данаділі… Малоймовірно — далеко збувати товар… Але дякую за підказку.

— То як щодо Воїслава? — спитав знову принц.

— Гаразд, — здався суддя, — під слово чести, що ви нікуди не полізете самотужки, не сповістивши мене.

— Згода, — озвався Вогнедан.

Пан Птаха наказав вартівникам привести Воїслава. Четверо приятелів очікували на нього з тривогою — удар був занадто сильним: за кілька годин перетворитися зі щасливого судженого на підозрюваного у вбивстві коханої, або й у чомусь гіршому.

Веданг був все в тій же сорочці, геть залляній кров’ю. Очей він не піднімав. Лице застигло в страшному спокої.

— Що ж, пане Ведангу, — сказав суддя, — друзі ваші ручаються за вас. Та і я вважаю, що ви потрапили в біду з чиєїсь лихої волі. Ідіть додому, отямтесь. Панну ми шукатимемо…

Воїслав зробив крок, другий… Він йшов, наче сліпий… Тоді зупинився.

— Мій метелик, — сказав, — мавка моя зеленоока… Для чого я повів її на те гуляння…

— Друже, — мовив Вогнедан, — що сталося — те сталося. Де тут можна вмитись, пане Кречете?

— У дворику є криничка, — сказав Птаха, — там нині нікого нема.

У дворику Вогнедан поклав долоні на розбите лице приятеля і з-під них замерехтів знайомий рожевий відсвіт. Провів руками по грудям, по ребрам… Знову застиг…

— Та мене тут перев’язали, — мовив Воїслав, — все як слід… Не витрачай даремне сили… Якихось два ребра…

— Ти мені не в ліжку будеш потрібен, — сказав принц, — а на коні, і бажано зі зброєю. Скажи лишень — ману на себе ти сам наклав?

— Ні, - мовив Дракон, — тільки на неї… Ти ж бачив… На себе — ні…

— Отже — таки гостровухий, — пробурмотів Вогнедан, — яка гидота… Сплюндрувати свято, викрасти дівчину… Чи не забагато божевільців розвелося останнім часом?

— Які наші подальші дії? — спитав Брячислав.

— Робимо так, — сказав Вогнедан владно, — по перше… Воїслава відвеземо додому: нехай переодягнеться і отямиться трохи. Тим часом, Брячиславе, ти маєш узнати у пані Власти, хто привів її на берег річки. Цей хтось напевне був у мані, але все ж таки. Те, чого вона не скаже судді — можливо оповість сину. А ми, троє, навідаємо той берег… Слідів там не зосталося ніяких, та й суддя зробив все вірно, пославши розшукувати човнярів, але я хочу подумати… Чому саме там… Чому саме Вишеньку… І для чого вся ця вигадка з маною, зі шматком сорочки… Щось не так в оцій історії… І я таки зрозумію — що…